До «бацьки» на пиво

Про Білорусь часто говорять як про країну, де досі живе «совок», а влада залізного кулака тримає всіх у страху та порядку. «Репортер» відкрив для себе зовсім іншу, якусь європейську Білорусь, хоч були моменти і мандрівки в минуле.

Митниця. Шоста ранку. Пропускний пункт білоруського кордону «Мокрани». Наших проскочили, як і не було. Настрій пречудовий, дуже весело. «Ви обережніше з жартами, — посерйознішав кругленький, досі також веселий водій Тарас. — Вони їх не розуміють. Зараз як повикидають усе з багажника і почнуть весь бус перевіряти! Таке вже було».

Біловежська Пуща. Ідемо до Дзєда Мороза

У салон мікроавтобуса заходить прикордонник, прискіпливим поглядом сканує пасажирів, збирає паспорти. Питаємо, чи можна тут поміняти гроші. «На русском, пожалуйста, — суворо та холодно. — Там у нас, в стране, поменяете». І пішов… на три години.

Охочих в’їхати в Білорусь — лиш три машини, виїхати — велика черга у два ряди. Переважно машини з російськими та українськими номерами. «Місцеві за бензином їздять, бо в них дешевший і кращий, — пояснює водій. — Ціни такі самі — що тут, що вдома — але на їхньому бензині їдемо набагато довше».

Дороги. Тут вони, як скло. Гладесенькі, рівнесенькі — повсюди: чи село, чи місто. А ще дуже багато вказівних знаків. Пейзажі дорогою — неймовірні. Суцільні березові ліси, які зовсім не набридали, а навіть заспокоювали. Отак і їхав би безкінечно.

Чистота. Друге, після доріг, що кидалося в очі. На узбіччях — жодного паперу, пакета, пляшки. Все ідеально. По дорозі до Мінська побачили людей у формі, які довгими палицями наколювали сміття та кидали в пакети. І то було в неділю зранку!

Обмін валют. Дуже тут люблять, коли розраховуєшся доларами чи євро. Гривні можна поміняти у будь-якому банку — 1:850 білоруських рублів. Ще ніколи не бачила, аби так прискіпливо перевіряли нашу гривню: двічі підсвічували, щось звіряли, а потім ще роздивлялися лупою. Нарешті, з 300 гривень — понад чверть мільйона рублів. Страшні гроші!

Харчі та ціни. Не сказала б, що набагато дешевше, ніж в Україні. В універмагах повно як місцевої, так і імпортної продукції. Щоправда, молочне та м’ясне — тільки своє. Кефіру, до речі, такого смачного ще в житті не куштувала. Заплатила — трохи більше 5 грн. Замість сувенірів друзі просили їхню згущонку, бо дуже добра — 14 грн. На полицях бачила і українську продукцію. «Чумацькі» кетчупи не надто дорожчі, як у нас. Пиво «Оболонь» — 11 грн. за 0,5 л. Хоча білоруське пиво «Криница» дуже добре — 9,50.

Мова. По радіо — суто російська попса. Люди на вулицях російськомовні. Лише вимова специфічна, симпатична — «дзя», «тця». У Бресті, наприклад, через будинок: назва вулиці білоруською, а на іншому російською.

Брест. Трохи більше за Франківськ, сіре місто. Ніби машиною часу повернулися в минуле. Алея героїв з червоними прапорами перед Брестською фортецею — культовим місцем Білорусі. При вході — величезний монумент із зіркою. Десь згори лунає: «Вставай страна огромная…». Величезна територія. Люди гуляють цілими родинами, якісь наречені приїхали покласти квіти до «Вічного вогню». Багато дітей, десь шостий клас. Дехто із них одягнений у зелені мундири з червоними зірками, а десь групка дівчат та хлопців марширують «пруським кроком». Реально здалося, що тут ще живе Радянський Союз. І житиме. Привозять же шестикласників!

Посеред цього всього, за монументом — золоті куполи храму. Якось незвично. А ще вперше в житті, біля тої церкви, мене обізвали хохлушкою. Вийшов піп, почув незвичну мову та й запитав: «Хохлушки, откуда будете-то?».

Біля «Вічного вогню» — струнко, аж вигнулися, стоять четверо школярів. Хлопці та дівчата щодня, за будь-якої погоди по 20 хвилин відпрацьовують на почесній варті.

Хатинь. Ще одне місце, яке відвідує кожен свідомий білорус. Тут сумно та моторошно. Колись це було село, яке у 1943 році спалили німці, а заодно його жителів — 149 дорослих і 79 дітей. Зараз це меморіальний комплекс. На місці кожної хати — невисокі колони з іменами мешканців, а на горі дзвін. Екскурсовод якось буденно «грузить» туристів датами й числами.

Села. Дуже багато однакових хаток. Складалося враження, що для кожного села розробляли план — будувати лише так і лише стільки. Були села з геть старезними, низенькими хатками. Ввечері у таких світились одиничні вікна. Вже перед Мінськом траплялися населені пункти з «крутими» садибами.

Мінськ. Білоруська столиця також сіра, сумна і дуже стримана. І так у всьому: архітектурі та, навіть, у зовнішньому вигляді людей. Тут ще є балкони з серпами та молотами, зірки на воротах, пам’ятник Леніну і черги. Вони всюди: до обмінника, примірочної, і навіть у «Макдональдс». Усі чемно чекають.

Порядок. Ще одне слово, яке буде асоціюватися з Білоруссю. Він тут всюди. Найменша халтурка — чиновники летять з посади. «У них такі чемні даішники, що хабарів не беруть, бо бояться, — сміється водій Тарас. — Як із десятка одного знайти, що візьме — це чудо. І підприємці все сплачуть до копійки, інакше їх просто садять».

А ще помітила, що всі працівники тут ходять у формах. Нехай це прибиральниця чи продавчиня. Кожен має свою.

Люди. Дуже добрі, приємні та балакучі, але не тоді, коли заходить мова про політику. Про неї тут з незнайомцями не говорять. Хоча ті, з ким довелося поспілкуватися, цілком щиро задоволені президентом, мовляв, він тримає порядок. Цікаво, хто в нас похвалить Януковича?

Біловезька Пуща. Найстаріший заповідник Європи — 603 роки. Ще одне культове місце країни. Тут дуже цікаво, весело та якось по-європейськи. Його ще називають місцем смерті СРСР, бо у 1991 році тут підписали договір про розпад Союзу. Було це у резиденції Віскулє, нині «гніздо» Лукашенка. Територія закрита.

У заповідник — 58 грн. з кожного і автобусом з екскурсоводом їдь, скільки хочеш. Якщо є більше часу, то платиш еквівалент 9 грн. за прокат велосипеда і чотири години крутиш педалями по рівнесенькій дорозі, милуєшся природою, тваринами. Можна побачити зубрів, вовків, оленів, інших всяких-ружних.

Також саме тут живе білоруський Дзєд Мороз. У 2003 році їхній президент дав розпорядження створити тут резиденцію і йому. А все для того, аби білоруські діти не дивилися закордонних мультиків, а приїздили сюди. Територія справді казкова. Є багато місць, де можна загадувати бажання. Екскурсовод каже, що всі збуваються. Загадала. Чекаю…

Замки. Їх знайшли у селищі Мір і місті Нясвіж. Тут геть переплуталися всі мої враження про Білорусь: з одного боку — совок, а з другого — щось дуже красиве, аристократичне. До речі, туризм у сусідів досить розвинений. Багато садиб, кемпінгів, готелів.

Повертатися додому було якось веселіше, ніж, наприклад, після Кракова. У нас теж дуже непогано. Єдине, чого бракує — порядку й чистоти. У Білорусі — порядок, у нас — ніби ще демократія. А от у Кракові це якось поєднюється…