Минулого тижня в Івано-Франківську перебував із діловим візитом пан Дітер Брюгеман, який є почесним громадянином нашого міста та вже багато років приїжджає сюди із гуманітарними місіями від Комітету галицьких німців. Це громадська організація, члени якої — вихідці із Галичини, досі небайдужі до колишньої Батьківщини.
— Пане Брюгеман, чому ви почали займатися благодійністю та чому саме на Прикарпатті?
— За фахом я – соціальний педагог. Був директором великої спецшколи для дітей з фізичними та психічними вадами у містечку Бад-Ейнхаузен, федеральна земля Північний Рейн-Вестфалія. Ще в 1969 році власне і зініціював заснування цієї школи. Бо раніше нічого подібного у нас не було, такі діти змушені були сидіти вдома. А коли я у 2007 році вийшов на пенсію за віком, то у 25 класів школи навчалися 230 дітей, працювали 80 вчителів, 20 лікарів-фізіотерапевтів, 10 доглядальниць і ще десяток помічників, які таким чином проходили альтернативну військову службу.
Щоранку 40 автобусів привозили школярів із трьох районів.
— Ви не помилилися — на 230 дітей 40 автобусів?
— Саме так — якщо в якомусь районі жили п’ятеро дітей, які навчалися в нашій школі, то за ними їхав окремий автобус. То не був шкільний транспорт, ми орендували його у приватній компанії. Шкільних автобусів було лише три. А цьому підприємству ми платили гроші за оренду — мали можливість, адже школа кожного року отримувала 2 млн. євро з бюджету землі Рейн-Вестфалія.
— Тому й вирішили допомагати на Прикарпатті подібним закладам? Бо наші такої державної підтримки не мають.
— Як керівник школи, я 14 років тому налагодив зв’язки з реабілітаційним центром у Івано-Франківську (центр розташований на вулиці Хоткевича, директор — Ярослав Малюта — Авт.). Там також навчаються та лікуються діти з фізичними вадами. За ці роки ми подарували центру чотири автобуси, у червні має бути п’ятий. Саме тому я нині приїхав — підготувати папери для передачі, тому що автобус спеціально обладнаний для потреб фізично неповносправних дітей, мають бути відповідні документи. Раніше ми вже подарували інвалідні візки, матеріали для фізіотерапії, парти, столи, інше.
— Часто буваєте в Україні?
— Двічі на рік. Наша організація — Комітет галицьких німців — займається благодійністю в Галичині. Я є заступником голови організації. Перше завдання Комітету — допомога реабілітаційному центру в Івано-Франківську. Також допомагаємо центральній міській лікарні на вулиці Мазепи: там ми робили ремонт, привезли спеціальні ліжка, фінансували операційний кабінет. Викупили в Німеччині обладнання з цілої лікарні та п’ятьма фурами привезли його сюди.
Профінансували апаратуру для поліклініки № 2 на вулиці Довгій. Також регулярно допомагаємо містечку милосердя Святого Миколая у селі Горохолині, монастирю у Крихівцях. Там живуть десять сестер-монахинь, вони беруть до себе дітей з вулиці, самотніх жінок із дітьми. Нараз в них живуть сім жінок і 18 дітей. Останнього разу я привіз їм два стоматологічних кабінети, бо там щотижня безкоштовно працює стоматолог. Монастир не має підтримки від міста чи держави, тому їм допомагає наша фундація.
— Що таке — Комітет галицьких німців, скільки там учасників, яким чином відбувається фінансування?
— Є 500 людей, які нині живуть у Німеччині, але вони народилися в Галичині. Я не маю галицького коріння, я просто друг Еразмуса Цьоклера, онука пастора Теодора Цьоклера, який багато доброго зробив у Станиславові. Але багато учасників організації народилися тут, у вас. Нині вони мають вік від 60 до 90 років, хочуть допомагати своїй колишній Батькіщині. Раз на місяць зустрічаються, радяться, видають невеличку газету про свою діяльність, раз на рік роблять підсумковий випуск.
До речі, цього разу фундація фінансує друк книжки «Ви мусите жити». Зазвичай ми літературою не займаємося, але це — особливий випадок. Адже книга стосується життя німецької громади в Галичині, автор — Еразмус Цьоклер. Комітет особливо охоче співпрацює з притулками, з монахинями, бо вони і зараз усе роблять за принципами, які запровадив ще пастор Цьоклер — основаними на вірі, духовності.
Усе робиться на пожертви учасників фундації. Але тут треба зауважити, що вони — похилого віку. Молоді в організації немає…
— Ви багато років приїжджаєте на Прикарпаття. Можете порівняти, що в нас стало гірше, що краще?
— Інфраструктура стала гіршою. Багато зруйнованих старих будинків. Напевно, побільшало бюрократії, хоча те, що мені вже не потрібно візи — великий плюс. За останні роки є певне відчуття, що Україна повертається кудись назад, до соціалізму. Умови життя у ваших селах — катастрофічні. Жодного прогресу в аграрній галузі: поля порожні, не видно працюючих машин.
Натомість, порівняно з тим, що було 10-12 років тому, покращилася безпека. Наприклад, за мною вже не приглядаються підозрілі особи, не телефонують вночі до готелю, не пропонують жінок. До речі, сервіс у готелях, а я зупинився в «Надії», — вже європейський стандарт.
Аеропорт у Львові також — супер, навіть кращий за деякі німецькі.
— Скільки їхали до Івано-Франківська зі Львова, як дорога?
— Катастрофа! Чотири з половиною години. Післязавтра планую повертатися. Треба виїжджати раніше, бо боюся, що не встигну на літак.
Comments are closed.