Де ховаються сплячі, дрімаючі й ненароджені революції? В яких печерах тихо перечікують ситі епохи ті червоні яйця, під шкаралупою котрих спочивають зародки кровожерливої суспільної механіки, ембріони потворних бунтів і путчів? Хто охороняє ці потаємні сховища від цікавості соціологів і філософів? Ми маємо лише приблизні уявлення про все це.
Ми можемо уявити далеких предтеч майбутніх кривавих зривів. Це недбало одягнені хлопці і дівчата. Вони п’ють пиво, курять драп і порушують громадський спокій. Вони верещать під вікнами буржуазних котеджів і займаються коханням на дитячих майданчиках. У них немає грошей. Вони не розуміють різниці між приходом і медитацією. Вони однаково люблять Будду і Менсона. Вони одночасно мріють розбагатіти і очолити рух опору. В мирні часи вони помруть молодими від цирозу або передозування. Якщо вони доживуть до революції, то стануть її комісарами. Її робесп’єрами, маратами, лацисами і полпотами. Тоді вони гвалтуватимуть дітей бізнесменів і палитимуть живцем поліцаїв. Жоден екзорцист не вижене з них червоних чортів. Жодний макаренко не змусить їх майструвати фотоапарати.
А поки війни немає, вони п’ють пиво, курять драп і слухають музику. Деякі з них чекають на Вчителя. Вони нервово озираються на перехожих. Вони не зачиняють двері, бо вірять, що Вчитель таки прийде. Іноді він приходить. Він худий, начитаний, впертий. Він харизмат і влучно жартує. Він випромінює тепло і передчуття змін. «Цей злобний світ скоро здохне!» – каже він. Підлітки в чорному саркастично посміхаються. Але їхні душі вже співають гімни оновлення. Вчитель прийшов, а значить невдовзі спалахнуть буржуазні квартали.
Але не дрімають охоронці ситого світу. Замовники і автори технологій випередження. За цими технологіями, для того, щоби криваве чудисько не народилося, треба зробити «вагітній» нації такий собі «аборт». Знизити температуру в печері. Заспати червоні яйця. Себто, провести малу і мирну псевдореволюцію. Політтехнологічне дійство з телевізійними ознаками широкої участі народних мас. Але без крові, громадянської війни та інших ексцесів, які в ядерну епоху можуть боляче зачепити не тільки «вагітну революцією націю», але й далекі ситі країни, в банках яких правителі планети тримають свої гроші.
Режисура «театральної революції» потребує, зрозуміло, якісних сценаріїв, фахівців-сценографів і великих коштів. Мільярдних інвестицій, які свідомо віддаються для часткового розкрадення. Але для володарів планети це не проблема. Гроші виділяються, революції починаються. Потім просто щасливі (або п’яні, зомбовані, затанцьовані, заспівані, заслинені) маси бачать свою владу переляканою, відставленою, а іноді й запротореною до в’язниці. Що може бути втішніше за це видовище? Тінейджери гуляють і відриваються. Пиво ллється рікою, дівчата не кажуть «ні». Світле майбутнє роздається нужденним кілограмами і шматками, загорнене у свіжі безкоштовні газети з портретами Вчителя. А справжня революція (а з нею терор, чека, люстрації, биківні), відповідно, відкладається на невизначений термін. Тріщини на червоних яйцях знову затягує вапняна кірочка.
На вулиці наповзає сірий спокій споживацького процвітання. Герої псевдореволюцій знову потрапляють в лікарні і черги за метадоном. Революційні прапори деруть на ганчір’я. Вчитель їде в парламент на «Бентлі».
