Людям притаманно гратись у слова. Всі знають сентенцію: «Будьте простішими і люди до вас потягнуться». Це майже «народний вислів», а значить та умовна спільнота, яку прийнято називати «народом», погоджується з немудрящою «хвілософією», яка в ньому міститься. Але достатньо сформулювати цей вислів точніше, як він набуває зовсім іншого значення: «Будьте примітивнішими і люди до вас потягнуться». От з цим люди вже не погодяться. Тому що подібне тягнеться до подібного, а бути примітивним ніхто не хоче. Навіть той, хто легко і весело погоджується бути «простим».
Іншої думки про примітивність був найвідоміший німецький філософ ХХ століття Мартін Гайдеггер. Він писав таке: «Бути примітивним – значить за внутрішнім переконанням і за запалом стояти там, де речі мають свій початок; бути примітивним – це бути зрушеним глибинними силами». Щоправда, до цього висловлювання одного із найглибших мислителів минулого тисячоліття треба дечого додати. А саме додати дату, коли Гайдеггер проголосив осанну «гомо примітивусу» – 30 листопада 1933 року. Саме цього дня він прочитав доповідь перед студентами тюбінгенських навчальних закладів, у якій міститься наведена цитата. Тоді він ще був переконаним націонал‑соціалістом, а прості (примітивні?) німецькі трудящі (а також їхні діти на студентських лавах) до екстазу і самозабуття любили фюрера, який, за їхнім твердим переконанням, врятував їх від безробіття, соціальної нерівності і приниження національної гідності.
Чому час від часу розумні (навіть дуже розумні) люди відчувають нестримне бажання спроститись до примітиву, зруйнувати себе і злитись з натовпом? Себто з тою специфічною іпостассю «народу», яка проявляє себе на вулицях, площах і стадіонах у вигляді голої, відвертої, неструк-турованої маси. Чому навіть кабінетний філософ здатний на перевалі історії залишити свої книжки і рукописи та йти на площу, щоби впасти там до ніг вождя і співати гімн примітив-ності? Або (що для нас актуальніше) зливатись із сотнями тисяч оскаженілих вболівальників на спортивному святі?
Відповідь на це запитання лежить у фундаменті людської самобутності. Індустріальна епоха роздробила на окремі індивідуальності всі спільноти – від племені до нації. Це роздроблення відбувалось під гаслами «зростання і самореалізації особистості». Чим більш розвинута особистість, тим вона самостійніша і самодостатніша. Тим менше вона потребує спільноти, родини, народності і тому подібного. Цей процес об’єктивний, ще ніде і нікому не вдавалось зупинити або відмінити його на значимому відрізку історії. Спроби нацистів і комуністів створити для людей ХХ століття спільноти нового, «модерного» типу історично виявились невдалими. Вони лише підтвердили висновки отців‑засновників лібералізму щодо невідворотної перемоги індивідуального начала над родовим.
Але родо-племінне начало, задавлене й упосліджене, не перестає жити у нашій підсвідомості. Жити і мріяти про свободу своїх придушених бажань. Воно жене нас до тусовок і партій, на фестивалі і концерти, змушує збиватись у зграї, компанії і колек-тиви. Воно хоче собі подібного і не хоче нічого нового, чужого і незвичайного. Воно відштовхує незвичні кольори і запахи, воно змушує знов і знов ставити на обідній стіл ті бридкі масні страви, які придумали голодні предки у часи хронічної нестачі вітамінів. Воно хоче, щоби ми були примітивними, простими, зрозумілими і не носили окулярів. А ще, щоби ми були хоча б трошки п’яними. Для ситуативного згущення простоти і розчинення індивідуального у колективному.
Ностальгія за «золотою добою» родової єдності пород-жує різні цікаві явища. Під неї підлаштовуються поети, політики і творці реклами. Її експлуатують бренди з епітетами «наша», «традиційна», «родинна» і т. п. Пропагандисти цих брендів чомусь завжди натякають на те, що оці «наші» і «родинні» товари дешевші за «особливі» і «елітарні». Тобто колективне тепер чітко асоціюється з чимось дешевим. І в цьому міститься ознака занепаду акцентованої «простоти».
І старий вислів тепер можна потрактувати у чисто постмодерній інтерпретації: «Будь простішим – і твоя ціна впаде».
