Учора вкотре пересвідчився, як сильно ми ще відрізняємось від європейців. Бо не любимо себе. Уже кілька разів з початку цього ігрового сезону в Суперлізі з баскетболу я приходжу на домашні матчі «Говерли». Виходжу з мікрофоном, коли команди вже вишикувані на майданчику, та акапельно співаю разом з усіма гімн України. Усе ніби гарно, але «з усіма» якось не дуже виходить. Чому не всі співають?
Перед грою навіть підходив до вболівальників і пропонував разом вийти на центр зали заспівати гімн. Одні казали – немає голосу, в інших проблеми зі слухом, але були й такі, які говорили – «я що, клоун, перед усіма співати?!». А для мене клоунада – це народитися тут, жити, заробляти і… соромитися свого гімну, походження, мови. Але Бог їм суддя, адже більша частина залу таки співає. А це означає, що не все так безнадійно. Для мене особисто співати гімн для людей є великою приємністю. Я миттєво відгукнувся на ініціативу клубу й роблю це не за гроші. Взагалі не розумію, як можна проявляти любов за гроші. То вже щось зовсім інше…
Другий момент нашої нелюбові до самих себе я відчув місяць тому, коли приймав друзів із Чилі. Вони, українці за походженням, приїхали до Франківська та попросили повести їх повечеряти туди, де буде лише карпатська кухня. Скажу відверто, я був розгублений, бо в нас такого закладу нема. Можете не погодитися, але не поспішайте. Нема такого, де не було би піци, жульєнів, шампанського, стейків, а лише карпатське. Наша їжа, наша музика, наш інтер’єр, одяг на офіціантах тощо. Нема в місті такого закладу, де в меню й на полицях не буде нічого іноземного.
Ми чомусь ніяк не можемо доперти, що італійцю, чи німцю, чи іспанцю з японцем, які до нас приїдуть, не цікаво замовляти піцу, баварські ковбаски чи суші. Вони хочуть нашого, карпатського – того, що ніколи не смакували. Минає час, коли ми користали даровано матінкою природою – мальовничі ландшафти, чисте повітря, джерельні води. Настав час увімкнути мозок і поборотися за світового туриста. Сам він сюди не навернеться.
А пригостити ж є чим: бринза, банош, вурда, грибна юшка, гуцульський борщ, росівниця, кулеша, голубці, пироги, гуслянка. А ще – всілякі димлені смаколики. Особливе місце у карпатській кухні відведено стравам із баранини. Горяни пригощали нею дорогих гостей, а самі споживали лише перед важкими фізичними роботами. Доведено, що ті, хто регулярно їсть баранину, на 15-30 % подовжують собі життя.
Тож сьогодні приготуємо просту й корисну «Баранину по-гуцульськи». Дрібнимо 1 кг молодої баранини на невеликі кубики, обсмажуємо у смальці та перекладаємо у глибокий чавунчик. П’ять склянок бобів відмочуємо кілька годин, а потім варимо півгодини. Даємо боби до м’яса, підливаємо води, в якій вони варилися, і тушимо до готовності бобів.
Окремо смажимо грубо нарізану кубиками цибулю та моркву на тому ж смальці, що смажили м’ясо. Коли з’явилася рожева скоринка на моркві, додаємо усе це до м’яса, солимо, перчимо, даємо 2-3 малюсінькі гілочки ялівцю, накриваємо кришкою – тушимо 20-25 хвилин. Знімаємо з вогню, додаємо потовчений часник і порубану городню зелень, даємо постояти 15 хвилин.
Повірте, цією стравою не соромно пригостити будь-кого. Не соромимось свого – бо це великий гріх!
Смачного!
