Франківський фотограф Станіслав Сеник влаштував зйомки випускників на руїнах розбомбленого Чернігова. І прокинувся всесвітньовідомим після того, як його фото потрапили в мережу. Про нього написали CNN, Reuters та New York Post.
Репортер познайомився із фотографом ближче. Поговорили про те, кому потрібна фотографія в час війни, де межа між документуванням та хайпом і чи взагалі доречними є нині зйомки щастя.
Давня мрія
Діти в дикому шоку від того, що стали в мить відомими в усьому світі. Від цього дах зносить, – каже Станіслав Сеник. – Я щодня даю по кілька інтерв’ю. Навіть Верховна Рада опублікувала їхні фотографії. А почалося все з ТікТоку однієї з дівчат, куди вона закинула відео. У неї було лише 30 підписників, але з нього все закрутилося…
Ідея зробити оригінальний випускний фотоальбом з’явилася у Станіслава Сеника ще минулого року. Але він навіть подумати не міг, що ця мрія реалізується за таких трагічних обставин.
Я з тих людей, що записують цілі в блокнот і щодня їх переписують. А коли з’являються шляхи для втілення цих ідей, я їх реалізовую, – говорить Станіслав. – Ще 1 листопада 2021 року я зробив пост в Instagram про те, що хочу зробити випускний альбом, якого ще немає в Україні. Цієї весни мені треба було їхати до Чернігова на зйомку для класу, який я знімав ще перед війною. Тоді я зрозумів, що є можливість відзняти цей унікальний фотоальбом.
Першою була думка поїхати в Бучу, але там у фотографа не було нікого із знайомих. А з випускниками з Чернігова все склалося. Аби знайти школярів, готових на фотосесію серед руїн рідного міста, писав колегам із проханням поширити його запит. Сприймали вони це по-різному – одні допомагали, інші категорично відмовляли.
Читайте також: На Чернігівщині чоловік вибрався з могили після того, як його розстріляли росіяни
Хтось реагував негативно. Мовляв, ти не знаєш, що ці діти пережили. Так само, коли я знаходив класи, а писав я багатьом, то якісь відсіялися, бо їм не сподобалася ідея. Одним імпонував мій задум, інші казали, що це маячня. У них була думка, що не можна собі дозволити веселитися у час війни, це категорично заборонено, – розповідає Станіслав Сеник. – Я ж думаю, що ми зараз боремося за щастя. Крім того, людина, яка обмежує себе в хороших емоціях, може впасти в депресію і замість того, аби мати сили та енергію допомагати іншим, вже сама потребуватиме допомоги. Емоції дають нам силу робити щось хороше.
Випускників фотографував безплатно. Відзняв три випускні класи різних шкіл Чернігова. Серед локацій – знищений «Епіцентр», розбомблена багатоповерхівка, згорілий російський танк.
На «Епіцентрі» нам сказали, що всередину заходити не можна. А коли прийшли до того будинку, я зрозумів, що нам треба попасти всередину. Це було нереально, бо будівля була сильно зруйнованою. Водночас хтось із людей продовжував там жити, – говорить Станіслав Сеник. – Я пішов туди, подивився, що люди там ходять. Все ж я б не взяв на себе відповідальність вести туди дітей, якби мою ідею не підтримали одна з матерів і класна керівниця, вагітна до того ж. Вони сказали, йдемо. Тоді я зловив себе на думці, що вони стали сильнішими – їх не вражали й не шокували ці руїни, були для них чимось звичним. Був момент, коли ми з учнями фотографувалися біля танку і хлопець заліз всередину, дістав звідти кулі, одну з них подарував мені.
Зйомки як маленький внесок
Станіслав Сеник хотів, аби після цієї фотосесії діти стали трохи іншими. Каже, так і сталося. Не перейти межу і не перетворити ці фото на фарс допомогла природність зйомки та дитячих емоцій.
Головна філософія моєї фотографії – зберегти справжність. Я не даю вказівок людям. Процес фотосесії налаштований на те, аби під час моїх дій людям ставало добре і вони самі посміхалися. В цей момент люди відчувають саме ті емоції, які говорять про них і це – найважливіше, – розповідає фотограф. – Хотів створити для дітей історію, аби вони її зберегли. А років через 10 – зможуть згадати, відчути, зрозуміти, показати ці фото своїм дітям. Думаю, якби наші батьки показали нам на фото Голодомору, може, цієї війни і не було б.
Випускний фотоальбом на руїнах був не першим воєнним фотопроєктом Станіслава Сеника. Ще в лютому на початку повномасштабного вторгнення він відзняв франківських волонтерів і після цієї зйомки отримав замовлення від CNN на репортаж з Києва.
Тоді було ще складно зрозуміти, як усе має відбуватися, де дістати бронежилет та шолом. Не було відомо, як вдасться дістатися до Києва, а тим більше повернутися звідти. Але я погодився на цю роботу і боятися вже не було сенсу. З’явилася інша емоція – зловити момент. Десь фотографував нишком, десь – зі спини, – каже Станіслав. – Вже того дня, коли я приїхав до Києва, чудом знайшлася акредитація журналіста. До мене у Києві підходила поліція і запитувала, що я тут роблю. Якби акредитації не було, наслідки могли бути непередбачуваними. Мої колеги розповідали, що і камеру можуть розбити.
До Києва фотограф їхав потягом у повністю порожньому вагоні з вимкненим світлом. А назад міг і не потрапити. Тоді потягами евакуйовували лише жінок і дітей. У нього був квиток, він спробував і пощастило. Зі Станіславом їхали люди з Бучі. Показували танки, трупи російських солдатів, будинки без вікон…
Матеріал, відзнятий у Києві, вдалося продати через аукціони та галереї у Львові, Варшаві та Берліні, а вторговані гроші передати на ЗСУ.
З початком війни усі хотіли якось допомогти, і я подумав, що можу зробити щось більше, ніж якби я був волонтером. Почав шукати способи. Тож вирішив зробити серію творчих фото на тему війни в Україні, ці фотографії давати галереям, аби вони продавалися, – говорить Станіслав Сеник. – Мені сказали, що як правило виручають від 1 до 5 млн доларів. Мені цього було досить. Для мене було достатньо, що це моя маленька справа.
Фото має вагу
З 24 лютого ставлення людей до фотосесій кардинально змінилося, каже Станіслав. Якщо на початку у всіх була єдина думка, що фотосесії в час війни нікому не потрібні, то нині люди потрохи повертаються і до цього.
Через місяць після початку війни я почав доносити своїм учням, що фотографія є теж важливою. Немає зла в тому, аби фотографувати щасливих людей. Нині вже більше це розуміють. Зйомок стало менше, бо люди заклопотані іншими справами. Але останній місяць більше людей повертається до звички фотографуватися. Сьогодні в пріоритеті – шкільні альбоми.
Нині він розглядає нові можливості поїхати у міста України та відзняти наслідки війни. Також шукає виставки й аукціони, аби продати фото для допомоги ЗСУ
Я зрозумів, що фотографія зараз важливіша, ніж будь-коли. Я б хотів повторити цей досвід документування. Я відкритий до пропозицій, – каже Станіслав Сеник. – У кожного свої причини фотографувати зруйновані міста чи себе на їх фоні. Можливо, навіть вони не обдумані, не мають ваги. Але якщо ці фото потрапляють в соцмережі, то люди їх бачать, і це той внесок, що теж допомагає Україні. Хтось може на це навіть образитися, це може бути навіть не гарно стосовно когось. Але Україні зараз треба захопити якомога більше інфопростору, аби отримувати допомогу на армію.
Читайте також: Ніхто не вірив, що ми доїдемо. Як Наталя Песоцька вивезла з-під обстрілів до Франківська 30 дітей
Авторка: Ольга Суровська
Comments are closed.