Дбайливе ставлення до чотирилапих таки ніяк не може прижитися серед більшості українців. Від котів та собак легко позбавляються і їхні власники, та комунальні служби. На щастя, є ті рідкісні небайдужі, які не просто люблять тварин, а й допомагають їм вижити.
Притулок біля лісу
Ірина Якимів – родом з Івано-Франківська, але останні два роки живе в одному із сіл Івано-Франківської області, біля лісу. Точне місцезнаходження її дому жінка просить не згадувати. Каже, підкидають тварин постійно, не дуже допомагають навіть камери спостереження.
«Недавно під’їхала жінка на машині й підкинула двох цуценят, які виявилися зараженими ентеритом, – жаліється Ірина. – Від них захворіли мої собаки, лікування обійшлося в немалу суму. Моїх вдалося врятувати, але ті цуценята все одно померли. Кошенят перекидають просто через паркан – людей не хвилює, що вони можуть розірвати собі живіт».
Рятувати тварин Ірина Якимів почала давно. Більше 10 років тому вона та ще троє небайдужих заснували у Франківську організацію «Всесвіт тварин». Собак і котів підбирали на вулиці, годували й лікували у будинку Ірини на вулиці Вишневського. Переважно, тварин віддавали, але деяких тримали у створеному притулку. Потім переїхали через скарги сусідів, яким заважав гавкіт.
«Я вирішила зробити притулок тут, у своєму дачному будинку. Спочатку в ньому жив і доглядав тварин хлопець-волонтер, потім волонтерка – переселенка з Донецька, але надовго ніхто не затримався, – говорить Ірина. – Одного дня я приїхала замінити волонтерку, це було якраз під Новий рік. Надворі – мороз, води немає, я не вмію рубати дрова. Довелося виживати. З того часу живу тут, уже другий рік».
У селі її любові до чотирилапих не розуміють, хоч інколи приходять допомогти з вольєрами. Навпаки, притулок сприймають як шанс позбутися власних кошенят чи цуценят.
«Зносять з цілого села собак, кажуть: Заберіть», – розповідає Ірина. – Навіть у мій день народження я виходжувала п’ятьох двотижневих кошенят, яких підкинули мені під ворота. Поки я їх знайшла, вони десь добу пролежали на землі».
Мішок корму на день
Зараз у неї мешкають майже 70 тварин – понад 40 котів і майже 30 собак. За всіма жінка доглядає сама. Її день повністю складається з приготування їжі тваринам і прибирання вольєрів. Годує кашею, бульйоном і сухим кормом.
«На день йде 20-кілограмовий мішок корму для собак, це більше 300 грн. Для котів фірма «Федик» привозить ковбасні корми дешевше, бо ми беремо їх оптом, – каже власниця притулку. – Воду доводиться закачувати з річки. Особливо складно взимку, тому що вода у відрах замерзає і вони тріскають. Щодня треба вибити лід з кожного відра».
Крім витрат на харчування, є ще лікування у ветклініці: навіть звичайне виведення глистів і блох у всіх хвостатих мешканців притулку коштує 1000 грн на місяць. Також у будинку немає газу, стоять електрообігрівачі, тож на світло щомісяця витрачають близько 3000 грн.
57-річна Ірина за фахом вчитель історії, але зараз не працює – весь вільний час йде на тварин. Живе притулок на гроші, які заробляє її чоловік, та їх все одно не вистачає. За її словами, не відмовляється ні від коштів, ні від харчів чи навіть дощок для будівництва вольєрів. Допомогти фінансово також можна, перерахувавши гроші на картку Ірини Якимів: 5168 7422 2305 9001.
Про людську жорстокість
Тваринам у притулку живеться добре, для котів навіть змайстрували спеціальні переходи між вольєрами. Усі мають імена, майже всі стерилізовані. Бракує хіба що уваги, бо встигнути за день усіх погладити неможливо. Проте мешканці притулку цінують і таке, бо майже кожен пережив власну трагічну історію.
«З усіх до рук не йде лише Умка, – Ірина показує на собаку у вольєрі. – Її, на прохання мешканців будинку, комунальники закрили у підвалі. Вона вижила, бо якась жінка почула скавуління і зателефонувала волонтерам. Умка – добра, не кусається, але погладити себе не дає – більше не довіряє людині».
Про людську жорстокість жінка говорить стримано, без зайвих емоцій, вона до неї звикла. Собак, яких Ірина підібрала, викидали на вулицю, намагалися втопити, приносили усипити ветеринарам, бо не хотіли платити за лікування. Розповідає, як літній чоловік облив окропом цуценят, що грілися на люку, як сусіди намагалися отруїти її псів.
«Я пам’ятаю випадок, коли вчителька гри на скрипці, яка викладає в музичній школі, скаржилася, що їй заважають собаки, яких мій знайомий годував у будці неподалік. Вона спалила будку разом із собаками, – каже Ірина Якимів. – Міліція не реагувала, приїхала, аж коли ми викликали журналістів. У результаті цю вчительку змусили заплатити 50 грн за спалену будку. А живцем спалені собаки – це неважливо».
До неї часто звертаються охочі взяти додому хвостатих, але вона віддає їх лише тоді, коли впевнена, що тварині нічого не загрожуватиме.
«Я ще змалку збирала кошенят, вигодовувала їх із соски. Не можу пройти повз, коли бачу збитого чи хворого собаку, не можу зрізати дерево чи вбити щура, – говорить Ірина. – Я, напевно з іншої планети. Або навпаки – ті, хто цього не розуміє, прилетіли десь здалеку. Я сумую за Івано-Франківськом, за життям у місті. Але я потрібна тут».
