Вісім місяців тому росіяни Олег і Тетяна Бутусіни покинули все нажите майно у Підмосков’ї та разом із дев’ятьма дітьми переїхали на Прикарпаття – у село Придністров’я Галицького району. Півтора місяці тому в них тут народилася десята дитина! Вони хочуть розбудовувати Україну – розвивати сільське господарство. Нині глава сім’ї Олег Бутусін ще й воює у ДУК «Правий сектор», захищає, як сам каже, тепер уже свою землю. Отакі росіяни.
До хати, де живуть ці переселенці, з посмішкою спровадить кожен зустрічний. Їхнє обійстя розташувалося майже в кінці села, поруч із річкою і великим пасовищем. Про те, що приїхали куди треба, вказує автівка з російськими номерами та… наліпками «Правий сектор». На обійсті невеличка хата, на стежині дитяча коляска, поруч дерев’яна гойдалка і стіл із самоваром посередині. «Репортер» зустрічають усміхнені 36-річна Тетяна та її 44-річний чоловік Олег. Він у військовій формі. Нещодавно повернувся з АТО – з Пісків. З грудня минулого року він захищає Україну на Донбасі.
За смачним чаєм із тульського самовара, який Олег жартома називає трофейним, Бутусіни розповідають, як опинилися на Прикарпатті.
На Франківщину переїхали, точніше втекли із Підмосков’я. Кажуть, у Росії стало неможливо жити, бо не такі, як інші. Олег, наприклад, там у розшуку, як ворог влади, бо закликав до повалення системи. Коли почалися погрози дітям, вирішили забиратися звідти.
«Там у Росії така практика: якщо багато сварять – значить, добре. Якщо сварять «Правий сектор», то це точно нормальна організація. Якщо кажуть, що в Західній Україні їдять дітей – значить треба там жити», – жартують Бутусіни.
Кажуть, тут їм добре, люди добрі, посміхаються, здороваються, навіть якщо тебе не знають. «У Росії вже давно такого нема, там якась суцільна ненависть, навіть до дітей», – говорить Тетяна. У неї, до речі, батько з Кривого Рогу.
«За час Майдану Україна стала вільна, – говорить Тетяна. – Тут жити легше, дихати. Можна мати свою думку. Ми вважаємо, що наше місце тут. Будемо брати участь у розвитку країни, її майбутнього, бо хочемо, щоб тут жили наші діти».
Тому Олег вирішив піти захищати Україну. Розповідає, що у сьомому батальйоні, де він служить, росіян десь третина. Із Владивостока, наприклад, троє хлопців. Чому вони воюють на нашому боці?
«Коли ми жили в Росії, то чітко бачили границю між добром і злом, – говорить Олег. – Зараз на сході саме йде ця війна між добром і злом. І нам це видно, може, навіть краще, ніж українцям. Виступити проти зла – блага справа. Там місце будь-якого нормального чоловіка. Не лише українця, а всієї Європи. Хтось намагається говорити, що й з того боку воюють люди. Може, але зовсім інші. Ми по швидких не стріляємо, трупи не заміновуємо. Ми також, на жаль, не ангели, але до такого не опускаємося».
Восени буде вже рік, як Бутусіни живуть на Прикарпатті. Кажуть, за цей час жодного разу їм не зробили зауваження щодо мови. Сміються, жодного з дітей не з’їли. Півтора місяці тому в них народилася десята дитина – синочок Всеволод.
Найстаршому, Роману – 18 років. Він дуже хоче поступити в Академію сухопутних військ у Львові. Зараз складає іспити. За останні два тижні, кажуть батьки, вивчив українську мову і здав. На черзі – математика та фізика.
Мають ще одну випускницю – 15-річну Людмилу. Вона художниця. Показують її малюнки. Дівчинка якраз закінчує дев’ятий клас. Будуть пробувати поступати в Косів.
Семикласник Леонід також хоче вчитися військової справи у ліцеї в Надвірній. «Ми там були, – говорить батько. – Дуже сподобалося. Там такі діти! Очі горять! Надія нації».
Решта малюків: Григорій – 11 років, Анна – 10 років, Єлизавета – 9 років та семирічний Іларіон ходять у сільську школу. Вдома з Тетяною п’ятирічний Павло, трирічна Агафія і найменший Всеволод. Про Агафію батьки розповідають, що та – зірка Придністров’я. Часто шукають по селу – як не в одної сусідки, то в іншої.
Усі десятеро дітей та двоє дорослих тісняться у невеличкій, охайній трикімнатній хатині. Тетяна каже, це дрібниці. Зараз до них із Владивостока приїхала мама Олега. Вже не вперше. Із захватом розказує, як їй тут подобається. Розповідає про це і в Росії, але там їй не вірять.
Єдина проблема зараз для Бутусіних – громадянство для Олега, бо в Тетяни воно є. Бояться, аби чоловіка не відправили назад. Кажуть, ніби якийсь депутат обіцяв допомогти.
Коли все закінчиться, мріють зайнятися тут фермерством. Поки мають корову, яку їм подарували, козу, курей, пару поросят. Навесні город засадили – 25 мішків картоплі. Розказують, що жодного кілограма не купили, все добрі люди дали. Дуже вдячні односельчанам та іншим небайдужим.
А ще Олег в захваті від наших традицій. Каже, це має бути зразок для всіх. «Я вперше за багато років побачив, як правильно проходить похорон, як святкують празники, як люди з повагою ставляться один до одного, – говорить чоловік. – Це вражає. Це треба охороняти і зрозуміти всім українцям, за що ми воюємо, і не лише українцям. Будемо боротися до перемоги».
