Час від часу бурхливе минуле стукає мені в шибу. Яких тільки легенд про себе не довідаєшся, коли комусь перейдеш дорогу! Можна вже видати цілу збірку різноманітних нісенітниць, пише Юрій Винничук на порталі Zbruc
Але ця по-своєму унікальна. Шукаючи в неті згадки про мої містифікації, натрапив я на таку історію:
«Винничук для журналу «Дзвін» перекладав твори із рідкісних східних мов (???) і отримував за то грубі (???) гроші. Аж з’ясувалося, що тоті твори вже перекладені російською, і Винничук, відповідно, перекладає їх з російської, а в східних мовах ні бе, ні ме. Кажуть, що, коли редактор «Дзвону» зажадав від нього пояснень, Винничук спокійно пояснив: «Я просто перевіряв вашу пильність».
Оце так: тимчасом, як Винничук складав «Легенди Львова», Львів уже його самого зробив героєм своїх легенд».
Автором цієї ахінеї ще в 2003 році була Інна Волосевич.
Так от – я ніколи нічого не перекладав зі східних мов, бо справді ні бе, ні ме, ні кукуріку. А отже, і грубих грошей отримувати не міг, бо ніхто за переклади грубих гонорарів не платив. Перекладав я з кельтських мов твори, які значно пізніше з’явилися в російському перекладі. А більшість так ніколи і не з’явилася в будь-якому перекладі, бо то були мої містифікації – тобто мої власні вірші.
Східні мови – ну, це ж треба таке придумати! Хоча… може, йшлося про переклади з арканумської? Для непосвячених зазначу, що Арканум і арканумську літературу вигадав я. Так що російських перекладів не існує.
Хоча стоп… Вже є – адже в російському перекладі «Танґа смерті» цитується арканумська, себто моя, поезія.
До теми: Юрій Винничук: 30 років «Не журись!»
З тим Сходом я так просто не розпрощався, бо в «Галицькій кухні», описуючи кулінарний хист моєї мами, я згадав про те, як приходили до нас у гості її співробітники – «росіяни, євреї та східняки». Східняками в нас називали українців з-за Збруча. В рецензії на «Галицьку кухню» російською мовою східняки перетворилися на «восточных немцев».
Звідки в нашому богоспасенному Станіславові взялися східні німці – невідомо. Я їх в житті ніколи не зустрічав.
Або ось правосєки обізвали мене «сєпаром» на тій лише підставі, що я поставив питання про повернення архівів Івана Франка, Володимира Гнатюка та НТШ назад до Львова, звідки вони були незаконно вивезені. Хоча Франко заповів свій архів саме Львову.
Аргумент обуреного юного націоналіста звучав так: «Франко належить усій Україні».
До теми: Юрій Винничук: 30 років «Не журись!» (II)
Нема питань, треба до Києва перевести зі Львова картинну галерею, вивести на Львівську площу нашу ратушу з цілим Ринком – бо вони теж належать цілій Україні. Проблема лиш в тому, що поза Галичиною Франка розуміють не до кінця, а не розуміючи, цих архівів не вивчають. Безліч слів з його творів залишаються не розтлумаченими, як і безліч понять. Бо якщо у Франка зустрічається перший поверх, то це не перший поверх, а другий, бо перший називався «партером». Зокрема, в одному з давніших перекладів Бруно Шульца теж читаємо, що жив він на «першому поверсі», хоча насправді на другому.
Є безліч слів у 55-томному виданні Франка, яких не розуміють не лише читачі, а й упорядники, які ці томи готували до друку. Там який том у руки не візьми – повно дурниць.
До теми: Юрій Винничук: Під прапором мураєвщини
Наприклад, теньґий – не «міцний», а грубий, товстий, великий.
Квітувати – не «звільнятися», а забезпечувати що-небудь квитанцією.
Кермаш – не «керівник», а храмовий празник під час якого також відбувається ярмарок, а відтак уже й книжкові ярмарки стали називати «кермашами».
Бельфер – не тільки «єврейський учитель», але й на учнівському сленгу – гімназійний викладач і не конче єврей, та й у тексті зовсім не про єврея йшлося.
Фацет – не «зневажлива назва жартівника, несерйозної людини», а будь-який чоловік. Інакше б не назвали в центрі Львова кнайпу «Фацет».
Фуяра – не «шпаргалка», а дудка. А звідки взялася шпаргалка? Бо в 16 томі на ст. 446 йдеться про скручені в рурку (трубку) папери («Ану-но, що то за фуяри?»). Щоправда, фуяра має й інше, батярське значення, але це Франка не стосується.
Лельом-полельом – не «дарма гайнувати час», а робити щось чи поводитися сонно, ліниво.
Фразу «лярум не дзвонити» тлумачать так: «не дзвонити зубами з холоду», не здогадуючись, що лярум – це покруч з алярму, а отже, означає ґвалт, тривогу.
Побліка (публіка) не «гидота», а скандальна подія. Це в 16 томі, а в 21-му вже «сором, ганьба, осуд», що ближче до правди. Тобто словники в окремих томах не узгоджені.
До теми: Юрій Винничук: Велика містифікація парфумера
Прикладів можна множити цілими стосами. Східняки (не східні німці) не в стані підготувати твори галичан, бо не розуміють тих слів та виразів. Ба більше, вони мало того, що бездарно тлумачили твори Франка, то ще й перекручували слова, які він вживав. І таким чином, де був у Франка «росіл» в значенні бульйон, всюди – «розсіл». А в словнику пояснюють: «квас, юшка». Але то розсіл – квас з-під огірків чи квашеної капусти, а не росіл.
Тут згадалося, як ми з Антіном Мухарським під’їжджали до Філадельфії, а пані, яка організувала нам виступ, телефонує і каже: «Я вже вас із росолом чекаю». На що Антін з подивом до мене: «З яким розсолом? Ми що – після бодуна?». – «Нє, – кажу, – то по-вашому буде бульйон».
Чи як січовий письменник Микола Угрин-Безгрішний, закоханий в Христю Алчевську, поїхав до Харкова і, читаючи лекцію, вжив таку фразу: «в нас із того пукали зі сміху». Дами почали червоніти, дехто вийшов. Аж потім пояснили йому, що ТАМ це – пердіти, а не тріскати чи лускати. Хоча пукати в нас означає також стукати: пукаю до вашого серця! У Франка: «О восьмій слуга запукав до вчорашнього гостя — гість не обзивається; слуга запукав сильніше, ба й дуже сильно — гість-таки не дає о собі й знаку».
Читайте також: Юрій Винничук: Вставте мені п’юрко і я полечу
Проблема з Франком ще й та, що окремі його твори були написані польською, а подають їх у перекладі. Але це такий переклад, що краще б не перекладали. Я вже писав колись, як «urynal» (ноцник або ж нічний горщик) перетворився на «урину».
І так не лише з Франком. У виданні Осипа Шпитка «леда» в значенні «тільки» перетворилося на «льоду».
Коментатори взагалі не звикли вчитуватися в текст. Народна казка про Довгомуда (варіант – Довгомудик) чітко і недвозначно тлумачить: «це колись такі люди були: чоловік не чоловік, вовк не вовк. Руки у нього були такі, як і в чоловіка, а тіло усе в волоссі, а на голові – шапка – хто її зна якої масти». А що в примітках? «Довгомудик – тхір».
Отак від нісенітниць про себе я тихо добрався до нісенітниць про Франка. Але якщо я нісенітниці про себе ще можу висміяти чи виправити, то Франко вже – ні.
А нісенітниці множать інші нісенітниці, бо ж усі наступні видання творів Франка базуються на тому багатотомнику. І маячня кочує за маячнею і в школи, і в університети, і в переклади Франка іншими мовами.
І нема на те ради, окрім як відродити завмерле Наукове Товариство імені Шевченка і готувати нове видання Франка силами галичан. Отакий мій сепаратистський погляд на цю проблему.
