Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.
Звістку про те, що держава планує продати у приватну власність «Бриґідки» і для цього переселити їхніх мешканців та персонал кудись подалі від центру міста, я зустрів загалом прихильно, щоб не сказати радісно. Імпозантний в’язничний комплекс досі завжди привертав до себе увагу не тільки понурою масивністю своїх архітектурних форм. Він ще й завжди навіював доволі сумне усвідомлення, що там, усередині, досі ув’язнено якихось людей. І що їх, мабуть, там багато. І що їм напевно дуже погано. Сліпі безпросвітні вікна фасаду на Городоцькій не раз викликали мимовільний ланцюжок тривожних і неприємних висновків. Наприклад, про те, що кожен із нас може щохвилини опинитися за ними. Тобто потойбіч сліпих вікон.
Пригадую, студентом на початку 80-х я випадково перетнувся з парою молодих чехів, моїх ровесників. Вони були братом і сестрою. Я трохи показував їм місто. Дівчину просто-таки шокувало, що «Бриґідки» не тільки історична, але й усе ще діюча в’язниця. Її шокувало би ще більше, якби я розповів, що за тими стінами все ще виконують смертні вироки. Але на той час я цього не знав. Ні, я знав, що в СРСР деяких людей розстрілюють. Ми всі це загалом знали. Що це відбувається дослівно отут, поруч, у масивній будівлі на Городоцькій (тоді Першого Травня), в самому центрі Львова, знав далеко не кожен. Що це могло відбуватися дослівно в ті самі хвилини, коли я показував ту будівлю новим випадковим друзям, я тоді тим більше не подумав.
У пізньорадянські часи «Бриґідки» були єдиним таким закладом на всю Західну Україну. Не в Ужгороді чи Франику, не в Луцьку чи Тернополі – розстрілювали tylko we Lwowie і тільки у «Бриґідках». Засуджених до найвищої міри покарання з інших слідчих ізоляторів усіх західноукраїнських областей звозили до Львова.
«Смертників тримали на посту № 1, – читаємо в одному з досліджень. – […] Страту виконували вдень, але тоді, коли працювала саме спеціально відібрана зміна. Ув’язненого про це не повідомляли. […] В ув’язнених рідко виникали якісь підозри щодо години “Ч”, оскільки час від часу їх кудись викликали. За спиною клацали кайданки. Якщо дивитися на будівлю СІЗО з вулиці Городоцької, то пост № 1 розташований справа на першому поверсі. Засудженого вели коридором на інший бік будинку через особливі двері у стіні (нині їх замурували). Коридор придумали для того, щоб засудженого до страти не вести на очах у всіх».
І трохи далі: «Ув’язненого зводили вниз, де на нього чекали члени комісії. [Вони] за встановленою процедурою запитували у засудженого його дані, а потім повідомляли, що його прохання про помилування відхилено і зараз буде виконано вирок. Не встигав засуджений отямитись, як його підхоплювали двоє контролерів і заводили до сусідньої кімнати, де за дверима чекав виконавець. І поки ув’язнений доходив до середини кімнати, лунав постріл. У Львівському СІЗО відмовилися від табельної зброї, зокрема, пістолета Макарова, через сильний рикошет. Постріл робили з малокаліберної гвинтівки. Виконавцю рідко доводилося стріляти двічі. Вже перший постріл у потилицю був смертельним. Члени комісії констатували смерть (часто це робив лікар) і підписували акт про виконання смертного вироку. За шкідливість виконаної роботи давали кожному по кілька рублів згори, але якщо на них купували пляшку, то на закуску вже не вистачало. Хоча зарплати і премії були пристойними. Та й квартири давали позачергово».
За цими неемоційними розповідними реченнями – сконцентрований жах. Якщо у Львові є дуже недобрі місця (а вони є), то це одне з них. Уявляєте, яка в ньому, з дозволу сказати, аура?
Прикметно, що розстрілювати у Львові припинили ще з 1990 року – значно раніше, ніж по всій Україні. Причиною стало те, що до влади в місті й області прийшли рухівці, і комуністичне керівництво республіки не хотіло підставлятися ще й із цього приводу. Та навряд чи завдяки цьому недобра аура сама по собі розвіялася.
Тут вішали за Австрії.
Катували за Польщі (хоч Березу Картузьку «Бриґідки» й не перевершили).
За перших совітів тортурами вибивали зізнання і знищували. Відступаючи в червні 1941-го, совіти встелили кількома шарами звалених один на одного трупів усе в’язничне подвір’я.
Німецькі нацисти теж не додали цьому місцю світла і лагідності.
Тож як уявити собі майбутню його переміну? Які карколомні бізнес-проекти вже виношуються? Які торговельно-розважальні ідеї щодо такого ласого кусня нерухомості вже розкручуються й на повну потужність обговорюються?
Страшно й подумати.
«Головне, щоб розстріли не поновилися», – жартую в листі до знайомої.
Вона відповідає рекламними гаслами: «Хочеш отримати камеру, в якій мордували прадіда? Купуй житло у “Бриґідках”!».
Відчуй, як пахне жах. Запах справжньої історії Львова.
Можливі також:
Копальня крові,
Мануфактура смерті,
і ще які-небудь пляцки, сирники та штруделі «Під Розстрілом».
А також цілий парк веселих атракціонів. Стрілянину з малокаліберних гвинтівок по уявних потилицях у ціну квитка включено.
Юрій Андрухович
Comments are closed.