Юрій Андрухович: занурення в діалог

В одній з розмов, поданих у цій книжці, інтерв’юер Петро Кралюк наводить легенду про те, як Бог покарав людину за прагнення вкрасти з життя інших тварин час для себе: “Ото до тридцяти будеш жити по-людськи, від тридцяти до п’ятдесяти — по-волячому, важко працюватимеш. Далі двадцять літ, як пес, що стереже майно, — свої статки стерегтимеш. Ну, а далі будеш, як мавпа, дітей малих бавити” (с. 23).  Юрій Андрухович власним життям заперечує цю притчу:

“Дитинство — це таке собі пекло… Студентські роки: вже краще, але незрівнянно гірше, ніж подальші… Час від 30-ти до 50-ти: просто з кожним роком чимраз краще і краще. І що далі — то краще і краще. Останнє десятиліття між 40 і 50… — це просто суцільний кайф. Я вже навіть боюся думати, наскільки краще мені буде в 60, а потім у 70” (с. 24).

До теми: Юрій Андрухович: Увага: смерть

Прикметна риса цієї книжки — життєстверджувальність. Без пафосу, надмірностей і снобізму.

“Я не пишу про війну, бо я на ній не був, це право тих, хто тепер там або хто з неї повернувся, і я знаю, серед цих людей є багато нинішніх або майбутніх письменників. Я впевнений, ця тема буде визначати нашу літературу в наступні десятиліття. Я не хочу їхати до зони бойових дій таким собі туристом АТО, щоб тиждень чи два послухати і занотувати історії в блокнотик, повернутись і все це в затишку і комфорті позаписувати. У моїй прозі чи віршах війна може виникати через інші сюжети, наприклад, пов’язані з тероризмом” (с. 194).

Розмови з Юрієм Андруховичем — про життя і літературу, цікаві життєві знахідки й розчарування, хвилини щастя й неспокою.  А чим іще є життя, як не усім цим? І в кожній розмові з письменником помічаєш усміхнений скепсис, світлу іронічність, а понад тим — бажання жити й радіти життю. Carpe diem!

“Мені дуже подобається життя мандрівного музиканта, я люблю в готелях ночувати і снідати, люблю ці переїзди, особливо коли у нас увечері немає концерту і можна їхати повільно, зупинятися на заправках, роздивлятися міста…” (с. 191).

До теми: Юрій Андрухович: Пережитковий мінімум

“Сьогодні мене тішить ідея, наприклад, придбати альбом “Genesis”, який коштував у 1975 році цілу місячну зарплатню радянського інженера, а тут його купуєш за один євро на блошиному ринку” (с. 194).

Що ж, часом на певному етапі ми починаємо відкривати для себе щасливу буденність, світло кожної миті. Отак і в цих розмовах із письменником, у серці якого відчуваєш світло.

“Нам усім пощастило” — діалоги з різними співрозмовниками і для різних аудиторій, об’єднані наскрізними лініями. Одна з них — потреба бути собою, адекватно сприймати події й прагнути осмислювати їх з позиції здорової раціональності, наскільки взагалі останнє поняття може бути притаманне письменницькій свідомості.

“Мене немає у Фейсбуці! Це життєва необхідність, я відчуваю, що загруз би в ньому, і нічого більше не встигав би робити” (с. 195).

Або ж:

“Я б сказав, що нинішні медіа демонструють викривлене розуміння двох моментів: журналістської об’єктивності і журналістської заанґажованості. Тобто тепер під об’єктивністю розуміють відсутність у журналіста будь-яких оцінок, переконань, відчуттів, а під заанґажованістю — здатність добре обслужити господаря. І це абсолютна перверзія. Об’єктивність — це передовсім не брехати і не спотворювати факти. Натомість заанґажованість — це якраз переконання журналіста. Я проти того, щоб журналіст був лише медіатором, передавачем інформації… Вважаю, що нам бракує сьогодні журналістики з сильною суб’єктивною основою” (с. 20).

До теми: Юрій Андрухович: Форева! (ВІДЕО)

 

Андрухович аналізує політичні події, часом проявляючи себе людиною, здатною на емоції (скажімо, у тих фрагментах, де йдеться про розчарування у Вікторові Ющенку), а часом “політологом”, здатним аналізувати події на широкому історичному й соціокультурному тлі й виставляти правильні діагнози:

“Насильство як стандарт поведінки йде з путінської Росії”, “Є націоналізм оборонний, коли створюєш опір оцій агресії… Він необхідний і все. Українцям у ХХ столітті націоналізм був просто необхідний. Інакше світ сьогодні вже й не згадав би, що жили на землі якісь українці” (с. 229).

У всіх розмовах — людина, яка не ховається за кліше; людина, наділена тонким емоційним інтелектом і здатністю до емпатії.

“На щастя (моє), я ніколи не переконаний, що глаголю істину. Тобто я свої думки висловлюю завжди з великим сумнівом та начебто з них же і посміюючись. Але люди переважно не ловлять того, їм треба обов’язково поставити смайлик, невидимих смайликів вони не відчувають. І сприймають те, що я часом кажу, дуже категорично” (с. 100).

До теми: Юрій Андрухович: Каштани на зиму

Іронічний розум, який доклався до написання знакових текстів української літератури 1990-х, сьогодні урівноважений життєвим досвідом, якимсь майже буддистським ставленням до світу й потребою пояснювати своє бачення світу. Часом у цих поясненнях Юрій Андрухович видається занадто делікатним; він, хто пережив “хвилі суспільного збурення” у результаті перекручень слів та ідей, нині прагне бути обережним із мовленням.

“Ні, я не боюся, але я себе стримую в багатьох висловлюваннях. Я став обережнішим, бо ми, тіло суспільства, його організм, важко поранені, — і цією війною, і всім іншим. Нашому організму потрібне лікування, а в лікарів є таке правило — “не нашкодь”. Ось я десь намагаюся стримуватися за аналогією з такими обачними лікарями” (с. 231—232).

Зрештою, обережність виявляється не лише під час розмов. Зізнання, що сьогодні письменник радіє одному реченню, написаному впродовж кількох годин, свідчить про значні зміни у ставленні до слова. Письменник пригадує, з якою легкістю писав романи двадцять років тому і який опір матеріалу доводиться долати нині.

Книжка розмов із патріархом Бу-Ба-Бу — важливий штрих до осмислення української культури новітнього періоду, з кінця 1980-х років. І водночас перед нами психопортрет митця, який також пережив різні зміни, передусім внутрішні.

До теми: Юрій Андрухович: Оновлені форми релігій

“Нам усім пощастило” — книжка, яка, якщо вдумливо занурюватися в дискурс, допомагає прояснити, що таке повага до іншого, толерантність, готовність елегантно фехтувати інтелектуальною рапірою, коли ти не сприймаєш позиції співрозмовника, але жодним чином у власній відповіді не прагнеш когось образити.

Кожна розмова показує, що таке “культура діалогу” у ХХІ столітті, у часі, для якого, здавалося б, не існує правил і рамок. Андрухович —письменник, який виріс з культури, який глибоко закорінений у простір слова, що в мистецькій площині може бути будь-яким, але у просторі розмови з “Іншим” потребує адекватності й виваженості.