Юрій Андрухович: Як ми говоримо

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.

Посміятися з чужої мови — одна з улюблених людських розваг. Для переважної більшості гомо сапієнсів лише своя (або та, що вважається своєю) мова сприймається без заперечень, усі ж інші нерідко викликають непереборне бажання поглузувати. Зрозуміло, що це один із проявів ксенофобії, причому дуже архаїчний та інфантильний.

Саме мовна ксенофобія давніх еллінів зумовила те, що всіх сусідів-нееллінів вони почали прозивати варварами, адже в їхніх мовах, як на делікатне еллінське вухо, було чутно лише брутально-неотесане «вар-вар-вар». І наше українське «варнякання» цілком невипадково нагадує про те ж — як за фонетикою, так і семантично.

Подібно й мовна ксенофобія старих слов’ян спричинила те, що в усіх слов’янських мовах німців називають німцями. Мовляв, мати таку жахливу мову, як усі ті ґерманці, для нас, слов’ян, усе одно, що не мати жодної, себто німувати. Найвиразніше ця насмішка звучить у найархаїчнішій зі слов’янських мов — болгарській («немски език»). Не німецька вже навіть, а німська — мова німих. Майже як мімська — мова мімів.

Загалом же слов’янам дуже подобається дерти лаха передусім з інших слов’янських мов. Поляки, скажімо, вважають чеську мовою маленьких дітей, само звучання якої є таким милим, бо надзвичайно кумедним. Чеська мова і справді залюбки оперує димінутивами, проте це аж ніяк не свідчить про ментальну дитинність чехів. Радше навпаки — поблажливо насміхаючись над чеською, свою дитинність демонструють якраз поляки.

Але й вони бувають жертвами того ж явища. Засилля в польській мові шелесних «ш» і «ж» спричинило те, що для багатьох українців поляки стали «пшеками». Відповідь не забарилася. Реакцією на часто вловлюване польським слухом, особливо по базарах Перемишля й Любліна, українське «шо-шо?» виявилося польське «szoszoni», себто представники індіанського племені шошонів. Тепер залишається дискутувати, яке з прізвиськ дошкульніше і хто кого краще в’їв — шошони чи пшеки.

Я ніколи не забуду, як колись, у далекі вже 80-ті, певна малознайома франківчанка виголошувала: «Как прелестно звучит — Кристина! Вы только вслушайтесь – Кристииииина… Не то что ваше Хрыстыыыына — ужас какой-то!». При цьому, вимовляючи оте своє «Хрыстыыыына» вона не тільки форсувала жахливе, на її думку, ніби коров’яче мукання («простое как мЫчание»), «ы» всередині цього імені, а й щодуху корчила всілякі міни — аби в усіх навколо розвіялися щодо тієї «Хрыстыыыыны» останні сумніви. На моє зауваження, що об’єктивно кажучи, звуки «х» та «и» нічим не «ужасніші» від звуків «к» та «і», тобто що різні звуки від природи однаково рівні за своєю красою, вона лише розпалювалась і кричала: «Да любое имя возьмите! Ведь как красиво звучит — Петр! А это ваше Пэтро?! Пэээтрооо! Такое ужасно сельское!». Коли ж я спитав її, чи італійське П’єтро або іспанське Педро так само здаються їй «сельскими», вона тільки відмахнулась (у таких випадках белетристи пишуть «як від набридливої мухи»): «Так то ж ПЕдро, а не какой-то ПетрО!».

Пригадую ще, як пізніше, вже у 90-ті, певна білоруська художниця — ми познайомились у Відні — жодним чином не хотіла слухати українські рок-гурти, бо українська мова здавалась їй абсурдно несумісною з рок-н-ролом. «Це ж рок-музика, — говорила вона. — Як можна співати її українською? Сміх та й годі!». Щодо білоруської, то все, на її погляд, було окей. Білоруська цілком надавалася.

Знайома німкеня, журналістка, звіряється у своїй проблемі: «Я ще тільки дивлюся на слово Dnipropetrovsk, а мені вже погано. Про те, щоб вимовити це вголос, я навіть не мрію. Як ви примудряєтеся розмовляти вашою мовою? Ці “д” і “н” уже на самому початку, а потім ще оце “вск” на кінці!». «Насправді там ще пом’якшення, — добиваю її, — тобто слід вимовляти не “вск”, а “вськ”». Вона скрушно хитає головою й розводить руками. Івано-Франківськ вона іноді називає «Івано», іноді «Франо». Я й сам не проти, щоб це місто так називалося.

У мене щодо німкені вже заготовлено контрвипад. «А знаєш, яке слово я найбільше ненавиджу в німецькій? — запитую її. — Verpflichtung! Оце ваше “rpfl” — чотири приголосні поспіль. Це ж язик зламати! Я, коли змушений вимовити “Verpflichtung”, сильно пригальмовую і свідомо роблю паузи після “ver”, а потім після “pf”. Але найгірше те, що у вас повно таких слів!».

Німкеня знизує плечима: Verpflichtung? Що може бути простіше для вимови?

Українська як італійська: занадто густого скупчення приголосних дуже не любить. Дві приголосні поспіль ще нормально, а від трьох починаються проблеми. Тому загальносвітовий «Константин» у нас є «Костянтином», а замість російського «иракский» у нас полегшене «ірацький». Куди нам до російської з її, наприклад, «бодрствованием» (п’ять приголосних поспіль, ужас какой-то!) чи «умерщвлением»! У нас мова повнозвука і плавна — якщо вміти нею користуватись. І якщо при цьому не харамаркати, не жвиндіти і, ясна річ, не варнякати.

Ні, ви тільки вслухайтесь, як це звучить: Христина. Петро.