“Чергуючи на екрані Михалкова з Примаковим, російське телебачення досягало свого неминучого фізіологічного ефекту – я втягувався і звикав”, – пише український письменник Юрій Андрухович для DW.
На вихідні потрапляєш у Карпати, а точніше в околиці Верховини. Інтернету в господарів немає, й це, вирішуєш, навіть добре. Треба ж, нарешті, спробувати, чи існує життя без Інтернету. Чи витримаєш без нього майже дві довжелезні доби?
Зате є телебачення, супутникове. І всі навколо дивляться російські телеканали. Українські деякі теж можна дивитись, але з російськими місцевому населенню якось звичніше.
Так я вирішую поставити експеримент над самим собою й дивитися те саме, що й тутешні люди. Мені вже, до речі, давно хочеться насолодитися легендарним Дмитром Кисельовим, про якого я чув стільки цікавого.
З Кисельовим, відразу вам скажу, мені не пощастило – за дві доби чомусь не трапилося жодного його виходу, він лише промайнув у кількох заставках як солодка обіцянка феєричного недільного телевечора. До якого я в горах просто не дотягнув.
Однак разів вісім мені траплялися довгі й повчальні монологи Микити Михалкова – він, як завжди останніми роками, захищав простий народ від підступних і цинічних лібералів. І у нього це, як завжди, виходило. Я, щоправда, попервах так і не зрозумів сенсу аж настільки частих його появ на екрані. Це ж усе-таки не Євгеній Примаков, який саме помер, і російському телеглядацтву стали посилено нагадувати про його ще недавнє існування – набір примаковських цитат був завжди один і той самий і мав свідчити про неабияку масштабність новопереставленої постаті.
Михалков проте був не тільки живий, а навіть і переповнений життєвими силами, дещо навіть надміру, наче котрийсь із третьорядних персонажів “Незакінченої п’єси для механічного піаніно”, що її я колись передивлявся не без щирого захоплення.
Трохи згодом до мене дійшло: отак чергуючи на екрані Михалкова з Примаковим, російське телебачення досягало свого неминучого фізіологічного ефекту – я втягувався і звикав. На другу добу мені що без одного, що без другого вже робилось якось порожньо й незатишно. У мене прорізувався умовний рефлекс.
Ні, там, звичайно, були ще чудові інформаційні картинки про перемоги російського спорту на Європейських іграх у Баку. І привітання президента Путіна з тієї ж нагоди – “тріумфального”, як сам він його назвав, виступу російської збірної. І ще цілий ряд усяких дуже оптимістичних або просто симпатичних сюжетів про чергові успіхи в “імпортозаміщенні”, арктичному судноплавстві, вітчизняному книговиданні та про майбутнє російської космонавтики.
З-за кордону ж долітали суцільні зойки і стогони: Туніс із його закривавленими пляжами, Тайвань із вибухами в аквапарках, Греція з неминучим дефолтом, розгублений і вже напіврозвалений антиросійськими санкціями Євросоюз. Світ поза кордонами Росії здавався просто жахливим, сповненим небезпек, таємних течій, нищівних планів і самовбивчих намірів. І в ньому, звичайно, своє особливе й почесне місце посідав наш рідний “Юго-Восток” (перепрошую, я справді не знаю, як це перекладається українською – ну не “Південно-Схід” же!). З російських телерепортажів виникало щось цілком протилежне до моїх уявлень про перебіг теперішнього збройного конфлікту. А саме: це наші, тобто ЗСУ (коли не американці), не перестають поливати вогнем “своїх же громадян”, це вони методично ламають перемир’я, так потрібне “ополченцам” і простому мирному народові для того, щоб хоч би перевести подих. Відповідні кадри й коментарі повинні були не залишити й тіні сумнівів у злочинах “хунти”. Мені стало цікаво, на котрий день такого телебачення його пересічний глядач утомлюється чинити опір абсурдові і здається на ласку зомбування.
Тим більше, що згодом на екрані виникло кількагодинне політичне шоу, де “наша тема” знову була в центрі, а ведучий з модним нині вірменським прізвищем просто-таки блискуче заганяв у кут якихось безпорадних і непереконливих захисників “київського режиму”. Складалося враження, що навіть мікрофони в них працювали тихіше, ніж в їхніх опонентів. Особливе ж мистецтво монтажу полягало в тому, що вони, ці “прохунтівські” учасники передачі, якось майже ніколи не мали що відповісти, а коли комусь із них це вряди-годи вдавалося, то це виявлялось якось уже цілком невпопад.
І все це разом, уся, так би мовити, телепрограма дня залишала стійке враження надзвичайно ретельно спланованої атаки на свідомість. Що ось ніби стільки хороших і різних передач і таке різноманіття думок та настроїв, а насправді – одна суцільна атака чи, якщо хочете, суцільний електронний теракт. А тому й рейтинг у декого вже – ого-го! – цілих вісімдесят дев’ять. Тріумфальний, можна сказати, рейтинг, куди вже далі.
І лише зовсім пізно (в Москві була, здається, друга або й третя ночі) програмні жартівники запустили фільм, який зненацька все поставив на місце – стару і добру “Кін-дза-дзу!”. І я подумав, що не все так безнадійно й сили опору таки визрівають ночами.
Тільки от пацаки у переважній своїй більшості вже спали, сумирно посопуючи у дзвіночки.
Comments are closed.