Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича
Більшість релігійних свят в Україні «неперехідні», бо відзначають їх щороку одного й того ж числа. Але є й «перехідні», чи то пак рухомі (Гемінґвей сказав би movable) – ті, що випадають на різні дати в залежності від року. З цими складніше, і кожне з таких свят треба спеціально шукати в церковному календарі.
Кожну весну українці шукають – скільки вихідних днів припаде на Великдень та його часові околиці. Шукають і відтак розраховують можливості з’їздити туди й назад. Бо йдеться вже навіть не так про свято, як про повертання додому. Або хоча б його, дому, нетривалі відвідини. Змогти, встигнути, побувати. Забезпечити рідних своєю присутністю, гостинцями та грошима.
І в цьому сенсі «перехідність» свята для багатьох наших компатріотів перетворюється на справжню трагедію. Звиклі тяжко працювати і в усьому собі відмовляти по закордонах, у себе вдома, подолавши всі перепони й відстані, люди часто помирають. Так ніби й Великдень існує лише заради того, щоб усі, хто мав піти цього року, встигли доїхати домів. Чого лиш варті безкінечні черги на кордонах, а потім тиснява у всьому тому транспорті чи штовханина ліктями в боротьбі за те, що зоветься закупами! Неминучі стрибання тиску й падіння долара. Я знав не так і мало людей, які пішли від нас саме у ці дні, немов солідаризувавшися зі Спасителем. Недарма стільки розпачливої надії в «Діждались ми паски – діждемо й Божої ласки». І тут головне не так її діждати, як пережити.
Мій батько двадцять років тому не пережив. Він покинув нас якраз у ніч Великої П’ятниці. Той день став першим, коли все раптово прокинулось і зазвучало після півторамісячного холоду та снігу з дощем. Ми дочекалися закінчення розтину, щоб отримати медичну довідку. Доктор, який проводив розтин, мав, здається, недвозначну схильність до філософувань. Тож, вийшовши на ґанок перекурити після всього, раптово спитав у мене: «Ви, перепрошую, в Бога вірите?» Запитання, як на Велику П’ятницю, було, погодьтеся, дещо різкувате. Але я, на щастя, не встиг відповісти, бо він саме докурив і, підбадьорливо плеснувши мене по плечу, рушив робити наступний розтин: люди-бо, мовляв, мруть як мухи, з такими перепадами в погоді серцево-судинники не витримують першими.
Нічого я з цим уже не вдію – передвеликодня п’ятниця відтоді назавжди зрослася для мене з тим спогадом. Причому незалежно від календаря. Тобто незалежно від того, на яке число якого місяця вона випадає.
Але нині, двадцять років по тому, я з радістю зауважую, що в юних поколіннях жодного натяку на трагізм чи якісь душевні передвеликодні муки вже немає. Я зауважую, з якою легкістю й радістю вони доєднуються до всіх святкових ритуалів і клопотів. Уже із самого початку передвеликоднього тижня бачу на вулицях міста безліч дітей різного віку, починаючи від виразно дитсадківського до просунуто-шкільного. І вони несуть у руках паски й писанки. Інколи разом з мамами, але частіше у веселому товаристві однолітків; паски різних форм та мастей крокують містом, вигулькуючи щоразу в найнесподіваніших місцях. Схоже, ґільдія юних пекарів поступово приходить на заміну старшому поколінню господинь, привносячи зі собою нові традиції і зовсім інший, веселий та легкий (щоб не сказати – цілком легковажний) настрій. Назавжди відійшли в минуле запухлі від покладеної на них лицемірної місії російськомовні «куличи» з білими, як у своїх патріархальних начальників, митрами. Зате з’явилося багато нового й іншого.
Вітаймо – на наші вулиці дружно вийшли італійські панеттоні, польські начинкові баби (пам’ятаю ще з дитинства ту карикатуру у «Szpilkach» – Wielka nocna baba), британські кекси, американські маффіни та німецькі штоллени. Ще кілька днів – і в руках цієї веселої космополітичної юної зграї разом із традиційними писанками затанцюють шоколадні яйця та кролі. Замайорять прикрашені паперовими великодніми мальованками дерева – точнісінько такі ж, як у решті країн Європи, й не тільки Західної, а може, навіть і кращі. Бо, схоже, що ми бадьоро і впевнено вливаємось у світовий оркестр на святкуванні головного свята – життя.
І якщо не виходить зіграти в ньому першу скрипку, то варто хоча б увесь час нагадувати про себе, б’ючи ненастанно в бубон.
