Юрій Андрухович: Про демонізацію та «Волинську різанину»

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.

Я невимовно вдячний Z за опублікування просто-таки блискучої, на мій погляд, лекції Володимира В’ятровича, яку не мав змоги послухати наживо в січні цього року. Для мене цей текст виявився дуже своєчасним передусім з двох причин. По-перше, він містить відповіді на запитання, що їх я саме обіцяв сформулювати у цій колонці. По-друге, він являє собою те, чого мені так гостро не вистачало: це надзвичайно копітке й переконливе дослідження («à la Пітер Померанцев») медійних механізмів дедалі масованішого й активнішого розпалювання в сучасному польському суспільстві «афекту Волинської різанини» — тобто відповідь на моє головне запитання «Як це робилося?». В’ятрович абсолютно точно окреслив це явище таблоїдизацією історії. Завдяки його проникливій аналітичній роботі «українська сторона» (вживаю це поняття суто умовно — задля спрощення викладу) отримала нову, значно переконливішу позицію в дискусії щодо трагічних волинських подій.

Щоправда, тут одне але: «польська сторона» дискусію, здається, закрила. У кожному разі на найвищому державно-політичному рівні. Польський Сенат і особисто головний (хоч і по-своєму тіньовий) правитель Польщі офіційно вже заявили: це геноцид (ludobójstwo). Немає підстав сумніватися в тому, що аналогічне формулювання буде врешті-решт проголосовано і в Сеймі. Наскільки я розумію, ситуація зайшла в доволі драматичний дисонанс, де «українська сторона» заявляє «Стривайте, ми тільки починаємо над цим працювати, там стільки ще нез’ясованого й недоведеного», на що «польська сторона» — «Усе з’ясовано, то був геноцид, крапка».

Дарма, що так і не знайдено й не оприлюднено вирішального доказу, що ним мав би бути текст — на папері, чорним по білому і в міру можливості ориґінал, тобто перший примірник! — наказу оунівського проводу про спецоперацію з поголівного винищення польського мирного населення, з визначеними строками, місцевостями, виконавцями і т. ін. Тобто в історії з Волинню під великим сумнівом залишається одна з визначальних рис геноциду — його масштабна організованість певними, наділеними реальною владою та інструментами насильства зверхниками. Іншими словами, для реалізації геноциду (не погромів чи якихось іще спонтанних різанин) потрібні холодні голови певного надзвичайно потужного організаційного центру, якими були, наприклад, ЦК ВКП (б), верхівка НСДАП чи руандійський «кризовий комітет» на чолі з полковником Баґосорою.

Не володіючи таким текстом, «польська сторона» воліє вважати, що накази оунівських організаторів були усними. Наскільки ця теза є переконливою для однозначного й дуже відповідального висновку про ludobójstwo, судити я не беруся.

Натомість я знову хочу подякувати. Цього разу польським друзям за їхню відозву до українців.

Добре, що під нею ми бачимо підписи Адама і Ґжеґожа, Павла, Анджея й Моніки, отця Томаша Достатнього, як і доброго десятка інших моїх знайомих та друзів, як і трьох президентів незалежної Польщі, і є всі підстави думати, що якби жив сьогодні й четвертий із них, Лех Качинський, то і його підпис там був би. Слова про «кривди, завдані нашим браттям українцям польськими руками», промовлені в атмосфері тотального «волинського афекту», вимагали від авторів і підписантів неабиякої громадянської мужності. Віддаймо їй належне.

Шкода лише, що згадані кривди анітрохи не конкретизовано. Тобто з «польського боку» маємо дуже конкретне звинувачення у конкретній «Волинській різанині», що її офіційно визнано геноцидом. З «українського» ж — якісь собі просто «кривди польськими руками», невідомо що і коли. Ні, звичайно, я все розумію: позаяк відозву адресовано українцям, то її автори не вважали за потрібне перелічувати приклади кривд, котрі, на їхню думку, українцям і без того відомі.

І саме тому мені дуже сильно бракує ще одного тексту від тих-таки авторів — до своїх співвітчизників-поляків. І в ньому «кривди, завдані нашим браттям українцям польськими руками» таки слід було б назвати своїми іменами. Ну хоча б ті, що скоєно було протягом самого лише ХХ сторіччя.

Втім той список був би задовгий. Хоча б ті, що скоєно протягом «чудового міжвоєнного двадцятиріччя».

З моїх спостережень: рівень усвідомлення цих кривд у польському суспільстві протягом останньої дюжини років нестримно падав і нині він критично низький. Домінує уявлення, що поширюється багатьма ще живими польськими свідками «Волинської різанини» у дедалі масовіше публікованих спогадах: жили, мовляв, одні з одними приязно й мирно, нікого тоді особливо й не цікавило, хто поляк, а хто українець і т. п. — з відомого нам репертуару «главное, чтоб человек был хороший» і «в СССР все народы жили дружно».

А тоді невідь звідки взялася та демонічна ОУН і зіпсувала простакуватих, але загалом нешкідливих сусідів-українців до такої міри, що ті організовано пішли з вилами на польських жінок і дітей.

Такою є сума уявлень про «Волинську різанину» теперішнього пересічного поляка — морально комфортна і, згідно з В’ятровичем, таблоїдизована. Ситуацію, на мій погляд, так занедбано, що традиційні просвітницькі заходи на її виправлення вже не подіють — потрібно щось на зразок шокової терапії.

Я був далекий від того, щоби пропонувати українському парламентові симетричну відповідь. Але після рішень польських парламентарів вона здається мені дуже доцільною. Наприклад, визначити 14 або 16 вересня «Днем пам’яті українських жертв масових і брутальних репресій польської окупаційної влади на західноукраїнських землях (т. зв. пацифікації)».

І не конче було б наполягати на тезі, що то геноцид. Ні, не геноцид, але все-таки кривавий масовий злочин проти людяності, зафіксований тоді, 1930 року, не тільки «українською стороною», але й самою Ліґою Націй, британським парламентом та світовою пресою. Причому, на відміну від «Волинської різанини», в епізоді з пацифікацією маємо давно доведених і дуже відомих конкретних організаторів, очільників найвищого, яке тільки в Польщі було, державного (!) керівництва — прем’єра Юзефа Пілсудського та міністра внутрішніх справ Феліціана Славоя Складковського. Накази яких були далеко не тільки усними.

Так от. Уже за чотири роки наближається доволі кругла річниця тієї трагедії — 90-та. За великого бажання ми її протягом цих чотирьох років так таблоїдизуємо, що браттям полякам мало не покажеться.

Але, як кажуть їхньою мовою в таких випадках, sam tego chciałeś.