Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.
В афроамериканців, як, мабуть, і в їхніх африканських пращурів, є одна спільна й тому визначальна риса. Вони всі досить упевнені в собі й від того загалом шалено амбітні. Я думаю, що це передусім завдяки вродженому відчуттю ритму. А це означає – відчуттю розміреності, злагодженості, гармонії в температурі тіла з температурою природного середовища.
Цього так часто не вистачає білим. Наприклад, ми, українці, доволі одностайно вважаємо себе співучим народом. Але до чорних виконавців нам справді далеко. Ті співають усюди, де тільки можуть, без проблем уґвинчуючись у будь-яке культурне середовище. На тому ж Тернопіллі, що відтепер офіційно виявилось однією з родинних прабатьківщин гидкого діда Дональда (чи то пак його гидкого зятя), африканські студенти звернулися по музичний кайф до українських церков. І хвацько опанували всі, які лиш бувають, кондаки, псальми та ірмоси, виспівуючи їх собі в особливе задоволення впереміш із місцевими бабусями. А це серед іншого може означати, що й у нас колись буде свій український чорношкірий президент.
Америка ж могла свого першого чорношкірого президента отримати ще в далекому 1964 році, коли великий джазман Діззі Ґіллеспі висунув свою кандидатуру на президентських виборах. Він обіцяв перейменувати Білий Дім на Дім Блюзу, а Рея Чарльза призначити головним у Бібліотеку Конґресу (пам’ятаючи про незрячість Рея, зауважмо мимохідь вельми цікаву паралель із Борхесом). Майлз Девіс мав би очолити ЦРУ, а ідеолог «чорних пантер» Малкольм Ікс висувався б у генеральні прокурори.
Можна з абсолютною певністю стверджувати, що з такою Америкою рід людський запізнав би якогось цілком приголомшливого нового досвіду. Проте чи запізнали б ми згодом Барака Обаму з дружиною? Після Діззі американці швидше за все обрали б головою Дому Блюзу Джима Моррісона. І що в такому разі трапилося б з історією музики?
Тож віддаймо належне тепер уже колишньому американському президентові – з музикою в часи свого правління він поводився вкрай елеґантно. Чого лиш варта дюжина всіх тих вишуканих концертів із циклу Kennedy Center Honors!
Неперевершений триб’ют Led Zeppelin, щасливі лорди-цеппеліни в ложі з Обамами – і сльози Роберта Планта під час виконання його безсмертного мегагіта «Stairway To Heaven» сестрами Вілсон. Свята ґоспелу та джазу, під час яких ми встигли попрощатися з іще живим Бі Бі Кінґом, а він поспівати з президентом. Якби не Обама, я б, мабуть, і не знав, що сер Пол Маккартні й досі в такій прекрасній формі. Що Карлос Сантана й досі майстерний, Брюс Спрінґстін досі вибуховий, Стіві Вандер досі феноменальний, а бабуся Арета Франклін досі зворушлива. Боб Ділан до Стокгольму не доїхав, проте в Обами з концертом цілком охоче відзначився. Свої фантастичні бенефіси отримали і напівзабутий Стінґ, і незабутній за визначенням гурт Eagles.
Минулого року цей ряд Обаминих улюбленців поніс великі втрати. Нічого не вдієш – це закони фізики. Ми увійшли в такий період, коли рок-н-рольні динозаври фізично починають мерти, мов мухи. Добре, що далеко не всі вони виконали заповіт свого покоління піти молодими. Добре, що подружжя Обам устигло влаштувати їм ці прощальні явління народам.
Обами вдихнули в Білий Дім життя – до тієї міри, що тепер на Ютубі повно прекрасних і великих концертів. А ще вони подарували надію для Куби, підігрівши її історичним концертом The Rolling Stones. «Ми живемо на острові, проте вперше в житті відчуваємо себе частиною Всесвіту», – вдячно відповіли осяяні енергетикою Джаґера кубинці. Залишається дуже жалкувати, що ми не Куба. Нам ніяких роллінґів Обама не вислав. Мабуть, усвідомлюючи, що в Україні їх люблять недостатньо сильно, щоб оцінити такий дарунок.
Любити – ключове слово. Західні артисти, незвиклі оцінювати свою громадянську позицію в доларах, по-справжньому любили саме цього президента. І перш усього, як мені здається, за його вміння шанувати інших та іншість. Вони показово, всі як один, відмовилися співати на помпезній інавґурації немузичного й нетолерантного до людських ритмів дідугана Трампа. Під тиском гонорару вигнулись лише мормони та якась неповнолітня українка з телевізійного шоу, бо де ж наша не продавалась. Хіба в нас одна Ані Лорак?
Але якщо по щирості, то мені здається, що саме за цим, за любов’ю й визнанням поп-співачок, кінозірок, героїв бойовиків та блокбастерів, кумирів молоді, ютубівських блоґерів, Трамп і йшов у президенти. І саме в цьому йому демонстративно відмовили. Тож тепер він буде мстити. Уже, власне кажучи, почав. «А селебрити тільки псують картинку», – передбачувано бризнув жовчю Трамп на своєму Твіттері, коментуючи протести в багатьох містах кинутої йому під ноги країни.
Добре б, щоб тільки Твіттером він і обмежився. Розгніваних твітів, жовчних коментарів на офіційному президентському сайті та судових позовів за нелюбов до своєї персони у Трампа вже найближчим часом істотно побільшає.
Стережіться, українці (й особливо – націоналісти). Це – ворог.
