Юрій Андрухович: Недоусунуті

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.

Цими днями виповнилося два роки з того моменту, коли президент України Віктор Янукович остаточно обрав політичну смерть замість фізичної. Об’єктивно кажучи, вибір не такий вже й безглуздий і його можна зрозуміти. Інша справа, що недалекий Янукович перспективу своєї політичної смерті виразно недооцінив. Перспективу ж фізичної він – патологічний боягуз – так само виразно перебільшив.

Фізичною смертю йому, безумовно, погрожував особисто Путін, і це не виглядало на жарт. І якби в лютому 2014-го Януковича було затримано, а не бездарно випущено з України, то нині ми б знали деякі надзвичайно цікаві деталі їхніх майже цілком таємних зустрічей та розмов наприкінці жовтня – на початку листопада року 2013-го. Якими словами Путін йому погрожував, що обіцяв відрізати, відірвати, що на що натягнути тощо. Чи залякував, скажімо, «варіантом Ющенка», тільки з відчутно вищою дозою діоксину? А може, «варіантом Литвиненка» з абсолютно безпрограшним полонієм?

Про всі ці вельми захопливі шекспірівські сюжети Янукович тепер мовчатиме до кінця своїх днів. Мені ж залишається згадати те, що встановлено як факти.

Перша каламутна зустріч панів президентів відбулася 27 жовтня в Сочі – і судячи з того, що її згодом було оголошено «неформальною», саме на ній і стався вирішальний злам. Розмова тривала начебто довше трьох годин. Янукович вийшов після неї напівживим (тепер ми вже знаємо, що насправді мертвим, тобто політично мертвим) і жахливо пригніченим.

Закріпити і розвинути успіх Путіну вдалося 9 листопада – й «Українська Правда» цілком слушно звернула увагу своїх читачів на те, що ті ж таки панове чомусь зустрічаються вже вдруге за останні два тижні. При тому януковицька адміністрація чомусь намагалася приховати навіть місце тієї другої зустрічі. Чи це трапилося також у Сочі? Хтось про це нині знає? Чому ми цим уже не цікавимося?

Як у кожному розслідуванні важливі навіть найдрібніші деталі злочину, так і в цій справі непогано б отримати однозначну й виразну картину перебігу подій та стосунків двох президентів. У нас же ще попереду міжнародний трибунал щодо Росії, чи не так?

Тепер трохи про мою особу. Саме в ті дні (перша половина листопада 2013 року) ми з друзями-швейцарцями Верою та Пецом презентували в їхній країні свій альбом «Werwolf Sutra». Більшість часу ми проводили в дорозі. Мабуть, саме тому я й переочив новину про другу за останні два тижні конспіративну зустріч. Але 10 листопада, себто наступного після неї дня, мені доволі нашвидкуруч, здається, в якомусь мотелі при автозаправці, наче сам собою написався текст, з якого випливало, що я остаточно перестав вірити в успіх Вільнюського саміту і – головне – що я навіть примудряюся порадіти з цього приводу: «Протягом останніх кількох місяців вони, що не кажи, старанно і незграбно вдавали, ніби вони нас до неї, до Європи, ведуть. Інша справа – яке лайно вийшло б із цього блага. Слава Богу, що не вийшло нічого. Слава Богу, що саміт у Вільнюсі фактично провалено, і нічого підписано не буде. Слава Богу, що ілюзії розвіяно, а шляхи розчищено». І далі – про те, що не Партії реґіонів вести нас до світлого майбутнього і що не Віктор Янукович наш Гавел або Мандела, хоч усі троє свого часу й сиділи.

Кілька справжніх патріотів, як завжди, напали на мене за цей текст, учергове називаючи його підігруванням – уже й не згадаю кому. До історичної заяви Азарова про те, що ніякої європейської інтеґрації вже не буде, залишалося десять днів.

Проте сьогодні виявляється, що попри слушну оцінку вільнюської перспективи (а радше її відсутності), я тоді помилився в іншому: «У нас із Європою ціла вічність попереду. Лиш тільки усунемо цю братву від влади – в наступні п’ять хвилин нас уже й запросять. Причому не в якусь асоціацію, а повноправно, як слід. Але цього, як кажуть у казках, треба дуже сильно захотіти. А ще непогано було б, якби “їх” ми туди із собою таки не взяли».

Бачите, як я помилявся? Не запросили, не збулося. Ані за перші п’ять хвилин, ані за подальші двадцять місяців, що минули з моменту, коли ми «ту братву усунули».

Чи може, не помилився я все-таки? І вся річ у тому, що братву насправді не усунуто? Й ось уже нові голови цього змія, себто нові її, братви, представники всіма силами провалюють у парламенті нашу європейську свободу, по-азаровськи змальовуючи нам шлях до безвізового режиму як такий уже безнадійно нереальний і плутаний, що краще на нього й не ставати. Що ж, запам’ятаймо добре цих «єврооптимістів». Скажімо, для вічності, яка в нас усе ще попереду.