Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.
Мама померла в лютому – скоро вже й рік виповниться. Надійшов час для капітального прибирання й порядкування в її помешканні, винесення з нього зайвих речей. Мушу уточнити – зайвими вони є на мій погляд, мамі такими не здавалися. Тому з кожною річчю я повинен знайти свій особистий компроміс. Наскільки правильно її позбуватися. Наскільки важлива вона для пам’яті.
Розчищання минулого від предметних захаращень – справа якраз відповідна цим передноворічним дням. Це таке собі звільнення від непотребу, перегляд і санація зужитого. Про італійців розповідають, наче в новорічну ніч вони просто-таки вижбурюють з вікон своїх жител на вулицю старі предмети. Інакше не трапиться в новому році нічого доброго. Ми з вами не італійці, але чому б і не стати ними на якусь мить напередодні Новоріччя?
Найважче мені даються рішення з книжками. Бібліотека моїх батьків не така й велика, але й без неї місця для нових книжкових надходжень у моєму домі вже давно немає. Тож я слідом за Богданом Задурою, що його колись уже тут цитував, можу лиш повторити те, чого краще за Богдана й не скажеш: «Не знати з якого часу книжки запанували над усім помешканням, переповнили – часом потрійними рядами – призначені для них полиці, й тепер купчаться стрімкими стосами на підлозі та меблях, загрожуючи тим, що зваляться на чиюсь голову».
І в такій ситуації мені слід прийняти до себе ще з яку сотню книжок моїх батьків! У мене ж і без цих біженців абсолютне перенаселення! І невже мені справді так потрібна ця «Война и мир» зі «Школьной библиотеки» аж у чотирьох томах? Чи ось ця «Сага о Форсайтах» у всіх восьми книгах? Невже я хоч раз сягну рукою бодай по одну з них? Або ось ця історична трилогія Михайла Старицького «Перед бурей», «Буря» та «У пристани»? А «Красное и черное»? А «Преступление и наказание»? Хіба я Ґеббельс, щоб вважати Достоєвського найбільшим письменником усіх часів і народів?
Взагалі найважче з російськими класиками – особливо тими, що, сказати б, середньої руки. Бо якщо я винесу кудись на смітник оцих Лєскова, Бажова, Данилевського, Михайловського, Маміна-Сибіряка, не кажучи вже про Купріна, Буніна й Вересаєва, то чи не стане це проявом моєї печерної русофобії? І якщо я навіть показово розбавлю цю депортовану компанію росіян яким-небудь Емілем Золя, Анатолем Франсом чи Роменом Ролланом, то чи вдасться мені замаскувати свою органічну нехіть до «Повестей Белкина» та «Героя нашего времени»?
Ясна річ – Гоголь поїде зі мною. Збирайтеся на вихід, Гоголь, ось ваша шинель!
Добре, що хоч іноді трапляються книжки, над якими довго не думаєш. Відносно легко вирішується доля «Судьбы человека», «Повести о настоящем человеке», «Молодой гвардии» та «Цемента». З виданим у соціалістичній Польщі 1959 року детективом «Morderstwo z grzeczności» проблеми також не виникає. Хоч я мимоволі починаю його читати і деякий час не можу відірватися. Затягує.
Національний обов’язок диктує долю рідної класики. Дорогі Лесю, Ольго, а також панове Мирний, Куліш (цей у двох томах), Коцюбинський, Франко, Винниченко і Стефаник, ви переїдете до мене. Я, звісно, вже не маю де вас притулити, але й позбуватися вас права не маю. Якось то воно буде – вам не звикати до тісноти й нестатків.
Так само і щодо Шевченкіани. Самого тільки «Кобзаря» три різні видання. Будеш, батьку, панувати.
До речі, Котляревський також у безсумнівних фаворитах. Боже, як я любив цей елеґантний ювілейний двотомничок 1969 року в оформленні Базилевича!
Ні, я не зможу розлучитися з цим Швейком, цитуючи якого з пам’яті, ми з батьком могли годинами грати у своєрідний пінґ-понґ! Швейк переїде до мене, як і його земляк Карел Чапек. Як і цей Вальтер Скотт, заключних двісті з гаком сторінок якого мама осилила за одним присядом сльотавої неділі жовтня на початку сімдесятих. Як і ось ці «Три товариші» Ремарка, що їх мої батьки читали одне одному вголос лежачи в ліжку, бо роман слід було якомога швидше повернути в бібліотеку й не було часу читати його порізно. А згодом хтось із них придбав тих самих «Трьох товаришів» для дому, і я не можу тепер не взяти їх до себе.
Я так само не в змозі розлучитися з оповіданнями Едґара Аллана По, оповіданнями про Шерлока Голмса, казками Е. Т. А. Гофмана, «Саламбо» Флобера, «Назидательными новеллами» Сервантеса, «Декамероном» Боккаччо. Останнього я почитував, не без періодичного збудження, ще потайки, у віці років одинадцяти-дванадцяти. Батько викрив мене цілком випадково. Мені було так, наче насправді він застав мене за мастурбацією. Книжку з такою складною долею я, звичайно, теж не можу не взяти до себе. Ходіть до мене, мої дорогі.
Відсіяні ж кілька добрячих десятків хай на мене не ображаються. У центрі нашого міста віднедавна з’явилися волонтери, які приймають старі книжки. Їх не можна продати, але можна віддати, і вони через волонтерів ще можуть потрапити в чиїсь хороші руки. А на отримані від продажу старих книжок гроші волонтери купують усяку всячину військовикам на Схід. Ті ж книжки, які не продадуться, все одно можуть військовикам знадобитися. Це я так собі уявляю. І вже навіть бачу, як вони, сторінка за сторінкою, розділ за розділом, героїчно йдуть на самокрутки і димом своїх слів та досконало виписаних речень зігрівають не одну солдатську душу.
Хай новий рік буде теплим для вас.
Юрій Андрухович
