Минулої зими Андрухович презентував новий роман «Радіо Ніч». Цьогоріч його запросили створити текст для диктанту національної єдності. А на початку грудня у франківській ратуші він разом з Нікітою Каданом презентував художньо-дослідницький проєкт «Ревізіоністський синдром».
«Репортер» розпитав Юрія Андруховича про радіо в його житті, правду та вигадки у літературі, а також мовні пастки диктанту.
– Юрію, останній проєкт, на якому бачилися недавно, це виставка з Нікітою Каданом «Ревізіоністський синдром». Ваш внесок до проєкту – це ж не тільки відтворення радіорепортажу Валеріяна Поліщука про уявну виставку авангарду 1931 року? Ідея самого проєкту виникла у спільних обговореннях з Каданом?
– Я сказав би так, що моя частина – це дослідницька робота і створення тексту та все, що пов’язане з радіорепортажем. Обговорення були. Але від певного моменту стало зрозуміло, що кожен займається своїм. Я все ж вважаю Кадана головною особою цього проєкту. Без його ідеї інші б не доєдналися і нічого з того не було б. Уявлення про те, як остаточно виглядатиме виставка, було у мене дуже віддалене з окремих файликів, які Нікіта показував.
– Цьому сприяв карантин і віддаленість Харкова та Франківська?
– Так. Мені до Харкова так чи інакше треба було, тому я вирішив той час присвятити цьому проєктові. У Харкові не вдалося знайти багато суто радійних джерел. Там заснували колись українське радіо і там воно проіснувало до того моменту, як столиця переїхала в 1935 році до Києва.
Напевне, при переїзді радіоархів також поїхав до Києва. Але той архів був нецікавим – якісь фінансові папери, відомості. Тому в Харкові більше значення мало те, що наприкінці 1920-30-х років радіо багато співпрацювало з літераторами. І от в їхніх джерелах – Харківського літературного музею та Обласної наукової бібліотеки – я досить довго посидів. Зрештою, в наші часи можна усе собі покопіювати та у власному комп’ютері працювати з тим скільки завгодно.
Були цікаві знахідки й для мене самого. Багато чого у мене в уявленні теж змінилося – про те, як тодішнє радіо працювало.
– Це матиме продовження ще десь?
– Не знаю. Думаю, що вже з цієї радіосмуги потрошки виходжу. З цією темою я жив давно, але це не було так помітно. Вряди-годи щось з’являлося, пов’язане з радіо, потім вийшов цілий роман.
– Як працювалося з Каданом – людиною іншого покоління та способу мислення?
– Так, він з іншого покоління, приблизно того віку, що й моя дочка. Тут ще журналісти люблять запитувати про різні ідеології…
– Схід-захід?
– Не знаю, схід-захід чи лівий-правий. Але я себе ні до яких правих не відношу. Нікіта, звичайно, підтвердить, що він лівий. Я й до лівих себе не відношу теж.
Насправді це була співпраця в тому сенсі, що кілька разів ми збиралися і все обговорювали. Радилися в якихось моментах, навіть на рівні назви, яка спершу мала бути – «Неможлива виставка». Але щоб я стояв над ним і дивився, як він малює, і навпаки, то він не зазирав у мою робочу кухню, аж поки я серед літа вислав йому першу версію цього репортажу. Йому одразу все сподобалося, але в мене ще лишалося багато нюансів. На сьогодні ось ця остаточно прийнята версія – третя або четверта. Тому співпраця була епізодичною, а решта часу кожен працював собі окремо.
Коли він у фінальній стадії, окрім того, що малював, засів за написання базового тексту, то в кількох речах зі мною радився. Зокрема, треба було стилістично підтягти спогади якихось сучасників його героя N. Він, як людина не з Галичини, міг не вловити, тим більше в стилістиці того часу, як, наприклад, міг виглядати приватний лист до цього ж N., написаний у 1930-ті. І проєктові я вдячний, що саме в ньому трохи навчився стилістично обробляти текст, щоб він нагадував про інші часи.
– Опановували метод літературної фікції?
– Так. Олександр Сушинський, який теж брав участь у цьому проєкті, з самого початку чітко постановив, що це мистецтво фейку.
– Як вам працювалося з фейком? Це вам близьке?
– Так, я це все життя любив. Наприклад, роман «Перверзія» – це все, що залишилося після зникнення конкретної людини: сума текстів його, про нього, довкола нього, плюс відеоматеріали, якесь інтерв’ю. Але я з цим працював не з ціллю обманювати. Це доволі прозоро і зрозуміло, що це моя вигадка.
– А з історією про художника-авангардиста N. складніше було обманювати?
– Так. Я вважаю, важливо викликати хоча б якийсь сумнів, щоб змагалися різні погляди, коли один каже, що цього не було і бути не могло, а інший каже, що цілком могло й так і було.
Я згадав інший свій роман – «12 обручів». Події роману про кінець 1990-х. Натомість є один розділ, який переносить нас у 1930-ті. І це такий ніби скорочений життєвий шлях поета Антонича. Зрозуміло, що я це робив як абсолютний фейк – Антонич не був таким, яким я його описав, але я дуже точно всюди цитую його вірші. За своєю поведінкою Антонич був інший. Пригод, які там описані, теж, мабуть, не було. Мені здавалося, що всі це зрозуміють. А виявилося, що одна частина читачів страшенно обурилася, що я посмів подати Антонича в поганому світлі, а інші почали відстоювати, що я перший, хто сказав про Антонича правду.
– Зберігати здоровий глузд і не сприймати все за правду – це нині дуже корисний навик. Адже і картини, і текст репортажу «Ревізіоністського синдрому» – справжні?
– Тут апріорі треба мати цей позитивний погляд на те, що робить автор. Не обов’язково схвалювати, але й не приписувати негативу, якого він не хотів. Коли за цей розділ мені приписували, що ціною Антонича я хотів роздути власну популярність, то це було дуже несправедливо. Мені здається, що такий фейковий підхід передбачає певну дозрілість публіки і заспокоєність. Коли вона розбурхана політичними протиборствами, в суспільстві панує крайнє незадоволення, то складно ще й в мистецтві просувати фейки, бо всі ображаються.
– Догодити людям непросто. Навіть радіодиктант породив купу мемів. Це був абсолютно новий для вас досвід?
– Так. Мене заінтригував регламентований обсяг у 200 слів, цікаве мовне завдання – навигадувати доволі багато підступних з точки зору правопису місць і разом тим це не мав бути текст-абракадабра, а зародок історії. Вважаю, що мені всі ці елементи вдалися. І те, що є тільки одна переможниця, означає, що я справді добре повівся із правописними пастками.
Текст попередньо передають на експертизу до дуже відомої мовознавиці Лариси Терентіївни Масенко. Вона все схвалила, їй дуже сподобалося. Були лише одне-два не дуже принципові зауваження.
А що зашвидко, то не можливо встановити якусь суб’єктивну швидкість писання: одна людина пише швидше, інша повільніше. Я спостерігав за ведучими у студії, і коли вони піднімали ручки, бо в них було дописано, то я продовжував. У мене не було мотиву спеціально це все прискорювати.
– За мемами стежили?
– Так, мені надсилали. Вони веселі, насправді. Цікава була і реакція тих, хто не писав, але слухав. Їм було нестерпно повільно і вони не могли повірити, що я можу так повільно читати.
– Цей текст стане початком нової книжки?
– Ідея книжки була. Потім прийшло запрошення на диктант, і коли я ще не знав усіх правил, то вирішив, що візьму щось із своїх готових речей. Але коли сказали, що текст має бути новий, спеціально написаний, то я подумав, що й так хотів починати нову книжку.
– Вийшла інтрига, бо тепер цікаво, що ж там далі.
– Я на це розраховував, створити передсмак.
– У романі «Радіо Ніч» є радіочастина, яка підсилює написане – 15 треків з нічних радіоефірів головного героя Йосипа Ротського. Цей плейлист – ваш особистий?
– Це композиції, які в різні періоди мого життя я любив, чи вони були для мене важливими. Але це не на всі номери поширюється. В будь-якому разі мені треба було, щоб усюди були виразними клавішні. Через це багато такого, що я люблю, туди не потрапило. Крім того, дещо приходило вже в процесі писання. Я весь час писав під музику і щось мені підкидав Youtube чи Spotify й за настроєм воно лягало до того, що мені пишеться.
У мене було вдвічі більше кандидатів до плейлиста. І це мало бути ще пов’язане з тим, що говорить герой у своїх монологах – якщо не в словах, то з тих часів, про які він згадує. Відбір відбувався на різних рівнях. Коли роман був написаний, я ще прослуховував той плейлист кілька разів. Мені було цікаво, чи це все працює, якщо слухати його послідовно.
– Не хотіли озвучити і одне із радіозвернень головного героя – Ротського?
– Це буде трохи по-іншому. Вже узгоджений вихід аудіокнижки. І я наполіг, щоб там були два голоси. Від імені Ротського читатиму я.
– Можна припустити, що так звучало б і ваше нічне радіо, про яке мрієте? Чому саме ніч?
– Там були б ці речі. Кожна з них в ротації була б. Думаю, радіо – це більше нічна істота. Ми весь час чуємо радіо. Але, на мій погляд, вночі радіо стає самим собою. Відпадають усі комерційні моменти, і вночі радіо може стати набагато інтимнішим. Залишаються ті, які справді хочуть слухати радіо, а не мати його на фоні. І відбувається якесь єднання зі світом – радіо стає каналом для уявних подорожей, спогадів, мрій.
– Серед відгуків про роман «Радіо Ніч» комусь книжка легка та іронічна, а комусь бракує насиченості тексту.
– Мені давно хотілося попрацювати з гострим сюжетом, сюжетними комбінаціями. Мені здається, вона доволі густо написана, як і всі мої книжки. Але природно, що обов’язково знайдеться хтось, кому чогось там і не вистачає.
– Флешбеки про Карпати, Майдан, хоч і в іншій реальності, дають відчуття, що історія дуже близька нам.
– Я вважаю, що це цікаво – створювати трохи вигадану реальність, а трохи впізнавану. Як на мене, це дуже продуктивний для письменника варіант. Мені траплялися потім флешбеки в реальності. Навесні, наприклад, я був на стипендії у Відні й дізнався, що неподалік – у бік кордону зі Словаччиною – є останні Карпати. Я завжди думав, що Карпати закінчуються у Словаччині. Але геологи дослідили, що з австрійського боку, зовсім недалеко від Відня, вони ще раз вигулькують. Це буквально кілька мальовничих невисоких гір, які геологічно належать до Карпат. Не міг не поїхати подивитися цю місцевість. І це було так, наче все там і відбувалося. Ці Носороги – те місце, в якому Ротський ховався, включно з арабськими біженцями – сам той ландшафт і замок.
– Вас не кличуть вести власну радіопрограму? Сергій Жадан має успішний досвід.
– Працювати на постійній основі я б, скорше за все, відмовився. Але й пропозицій таких немає. Думаю, всі чекають, поки відкрию своє радіо.
