Юрій Андрухович: Кровотеча з голови

Пропонуємо нову публікацію “Перед замахом” франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.

Цього тижня виповнюється 29 років від моменту, коли Гартмут Таутц розпачливо і з останніх сил продирався кукурудзами в бік свободи. Йому не вистачило якихось два десятки метрів. Якщо точніше, двадцять два.

Я дізнався про Гартмута Таутца кілька днів тому. Коли прогулюєшся празькою Кампою, не можеш просто так пройти повз тамтешній музей сучасного мистецтва. У дворі музею серед інших інсталяцій відразу вирізняєш роботу чеської арт-групи «Pode Bal» «Реконструкція трагедії й фарсу». Зображені об’єкти – лежача істота з непропорційно великою голою головою, струмені крові з голови, два карикатурні пси, що з них один якраз атакує голову лежачої істоти, два карикатурні типи в уніформах і зі зброєю, кукурудзяні стебла, теж карикатурні. Втім, замість епітета «карикатурні» я міг би вжити «мультикові», якось так.

До теми. Юрій Андрухович про Донбас, путінську агресію та НАТО.

Поруч із інсталяцією пояснювальна записка, з якої дізнаєшся про те, що трапилося 9 серпня 1986 року у прикордонній смузі між Чехословаччиною та Австрією в околицях Братислави. Гартмута Таутца, громадянина НДР, 1968 року народження, влада його країни позбавила можливості студіювати музику («з ідейно-політичних мотивів»), тож юнака очікувала служба в Народній армії. Він вирішив, що не переживе цього. Рятуючись від побору, Гартмут виїхав з НДР до братньої й не менш комуністичної Чехословаччини і запланував утечу з Братислави до Австрії. Він устиг зробити собі лазівку – здається, простими кусачками – в загородженнях із колючого дроту і вирватися в кукурудзяні поля, за якими починалася Вільна Європа.

До теми. Юрій Андрухович спробував на собі зомбування російського ТБ.

У цей час два чехословацькі прикордонники вийшли на його слід і спустили псів. Ті наздогнали втікача й напали на нього, кусаючи і роздираючи головним чином голову. Таутц стікав кров’ю, коли обидва прикордонники добігли до місця розправи. Проте рани Таутца несумісними з життям не були – йшлося тільки про невідкладність медичної допомоги. Взявши псів знову на повідки, прикордонники, замість терміново рятувати життя свого бранця, стали його допитувати (цікаво, як це звучало, якою мовою?) і прочісувати навколишні зарості на предмет спільників. Щойно через кілька годин уже непритомного Таутца передали до найближчого військового шпиталю, де він невдовзі помер від геморагічного шоку.

Як зазначається далі в поясненні, з приводу інциденту навіть не було відкрито кримінальної справи. (Додам від себе: можна підозрювати, що навпаки – прикордонників ще й було як-небудь відзначено й заохочено до подальшої вірної служби можливим підвищенням). Матері жертви лише з величезними труднощами вдалось отримати тіло, аби поховати його у себе в Маґдебурзі. Труну при цьому вже не відкривали.

Гартмутові Таутцу, повторю, було вісімнадцять. Його вбивцям-прикордонникам не набагато більше: старшому двадцять два, молодшому дев’ятнадцять. Можна сказати, що це була розправа двох майже дітей над іншою майже дитиною, двох своїх пацанів над чужим пацаном.

До теми. Юрій Андрухович про мову війни, дискусію та “рускій рок”.

Сьогодні цим своїм пацанам відповідно 51 і 48 років. Один з них живе у Чехії, другий – симетрично – у Словаччині. Наскільки відомо, в жодного з них так і не виникло жодних неприємностей із законом. Слідчі органи і суди колишньої Чехословаччини виявляють послідовну, вперту й цілком недвозначну поблажливість щодо переважної більшості осіб, які причетні до тих чи інших злочинів комуністичного режиму.

Якщо когось із таких зрідка й засудять «у зв’язку з діяннями без строку давності», то за цим радше якісь актуальні політичні чи просто групові розбірки, проте аж ніяк не втілена справедливість. Так, у Чехії зусиллями президента Гавела, інших колишніх дисидентів та громадянського суспільства було прийнято закони про люстрацію. Виконання ж цих законів – звідки ми це знаємо? – покладено на органи, де й досі панують «ті самі люди», тобто якщо не відкриті й задекларовані комуністи, то якісь їхні найближчі нащадки і продовжувачі.

До теми: Юрій Андрухович: Перед замахом

Висновок для нас в Україні поки що такий: не ми одні. Є країни, що вважаються значно демократичнішими і, на відміну від нас, давно в ЄС, а тим часом їхнім, як і нашим, «беркутам» система всіма силами – і під час кандидування, й після вступу – допомагала й допомагає залишатися непокараними. Не треба брати з них прикладу. І ті, що розстрілювали Майдан, може, й не почуваються так упевнено, як їхні старші чехословацькі колеґи.

Статистика свідчить, що протягом усього комуністичного панування на західних, австрійському й німецькому, кордонах тодішньої Чехословаччини було вбито більш як триста (!) втікачів. І хтось же їх убивав! Але жоден (!) колишній чехословацький прикордонник ніколи не потрапив за ґрати, в найгіршому для себе разі бував змушений походити на допити. Звичайно, з неминучим гепі-ендом.

А Гартмут Таутц, який міг стати, наприклад, видатним музикантом, ось уже 29 років, як не живе. Хоч до Вільної Європи йому залишалося тільки 22 метри.

І якщо вже про відстані, то хочу нагадати. Відстань від Братислави до Відня становить навіть не 60 кілометрів. І ця відстань з кожним роком скорочується: невдовзі це буде одне Місто, єдина віденсько-братиславська агломерація. З головного вокзалу у Відні до братиславської Петжалки щогодини курсує щось на зразок приміської електрички. Вона заповнюється переважно молоддю. Переважно такою, що вже й забула про існування кордонів між країнами, не кажучи про політичні блоки й табори. Вони мандрують цілком вільно зі своїми наплечниками, радісні й легковажні. І вже наближаючись до словацької столиці, навряд чи звернуть якусь особливу увагу на непролазні кукурудзяні поля в її околицях.