«Він міг бути дуже ґречним, тактовним, наймилішою на світі людиною, але одночасно й найгидкішою тварюкою. Крім усього іншого, він мучився купою комплексів і схилявся до маніакально-депресивного стану. Він жадав жіночого товариства, але поводився зі своїми подругами по-свинськи, піднімав на них руку. За своє коротке життя став батьком п’ятьох дітей, але нікого з них не визнав. А ще він стверджував, ніби хворіє на астму, і всюди носив зі собою інґалятор, хоча ніхто й ніколи не бачив, щоб із ним траплявся напад», пише Юрій Андрухович у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
Такими словами згадує про Браяна Джонса його колеґа з найпершого складу роллінґів Білл Ваймен.
«Він був найталановитіший з них і грав на двадцять одному інструменті», – каже про нього Таня, молода поетеса з Чорногорії.
Щойно вона показала мені Браянове фото, яке носить у своєму айфоні. За типом зачіски я розпізнав епоху, але не впізнав героя – моє дещо спізніле навернення в шанувальники роллінґів таки дається взнаки.
«Це мій коханий, мій наречений», – сказала Таня, показуючи фото з айфона.
«Схожий на Енді Воргола», – жартома похвалив я.
Однак вона й не думала жартувати:
«Це Браян Джонс. Він помер 1969 року, але ми обов’язково будемо разом, він чекає на мене».
Таня з’явилася на світ десь так через півтора десятиріччя після Браянової загадкової смерті. Це не заважає їй віддано любити його і мріяти про зустріч. Нічого дивного, що поганих хлопців люблять – і навіть попри їхні такі ранні й такі раптові зникнення з видимої поверхні буття.
Ба більше – іноді я схильний вважати, що т. зв. «негативні персонажі» в усіх часах і в будь-яких вимірах загалом притягують найбільше захоплених поглядів. Психолог міг би потрактувати це так, що наші кумири й кохані обов’язково родом з дитинства і є нічим іншим, як проекцією поведінки батьків. А з ким із нас батьки поводились абсолютно правильно й добре?
Інша (чи то пак паралельна) причина – рок-н-рольна міфологія. Особливий світогляд, а точніше, світовідчуття, згідно з яким саме «погані хлопці» виявляються найгеніальнішими. Це, може, і збочення, але воно притаманне надто багатьом. Поганців виокремлюють інтуїтивно й безпомилково. Натомість у «позитивних» навіть не вірять. І якщо котромусь Джонові Леннону домалювати німб, а самого його розташувати на хмарі, то це буде доволі фіктивний, а від того й цілком жалюгідний культ.
Але годі про рок-н-рол, де все вже зроблено без нас. Звернімо погляди на найновіше кіно – й зокрема на фільм Зази Буадзе «Червоний». Скільки разів уже доводилося чути й читати про те, що бандерівці в ньому «якісь несправжні»! Що головний герой «надто героїчний» і «надто незламний», що він «як Термінатор». І в той же час – що «справжнім Термінатором» він так і не став.
Особисто мені фільм таки сподобався – попри те, що франківський кінозал якось так відчутно активніше симпатизував не позитивному Червоному, а геть поганому Колі Тайзі.
І з цим також варто звернутися до психолога. Зі злодіями в законі ми ж бо живемо пліч-о-пліч усе наше життя. Їхня поведінка, гумор, характерна зовнішність давно стали ледь не базовим елементом тотального суспільного мейнстриму. А ще – всі їхні «понятія», про які ми так багато знаємо, і їхнє феноменальне вміння бути на вершині харчової ланки. Вони зрозумілі і часто вже навіть як рідні. Вони протягом десятиріч домінували в російських серіалах, на шпальтах не тільки жовтої преси, на радіохвилях, моніторах, у всьому, що масове. У нас і президент країни був з таких. Бо куди нам було подітися саме від такого неминучого вибору саме такого президента?
Натомість боївка Червоного – якісь незрозумілі ідеалісти, правильні праведники, підтягнуті та незламні. Хіба такі бувають – сумнівається не один глядач, а надто ж необізнаний з історичними свідоцтвами про Інту, Кенгір, Екібастуз, Воркутинське чи Норильське повстання. Як і про те, що, незважаючи на звіряче придушення Системою, всі ті повстання виявилися переможними, бо таки в остаточному підсумку розвалили не що-небудь, а сам ГУЛАГ.
Для того, щоби впоратися з таким неможливим завданням, слід було самим стати неможливими. Тобто бездоганними. Тобто героями майбутнього фільму, про яких їхні ж нащадки скажуть, що вони «як у кіно», бо в дійсності таких не буває.
