«Якщо просто не вистачає рук — то чим мої гірші? Я не боюся ні крові, ні кісток, ні смерті, — зрозуміла: пора». Так Юлія Таринська, мама трьох дітей, волонтерка з 2014 року, пояснює, чому добровільно пішла на війну.
Спочатку була в десантно-штурмових військах. Там і закріпився позивний Косичка: серед однакових шоломів і балаклав її легко впізнавали — з-під шапки завжди виглядала маленька косиця. Пишуть на сторінці 91 окремого протитанкового батальйону.
У складі медичного екіпажу вивозила найтяжчих: у комі, без свідомості.
Було багато втрат. Інколи це сниться, — зізнається вона.
Зараз Юлія Таринська — парамедикиня 91 окремого батальйону.
Люблю цей підрозділ за справжність і відсутність “совка”. Тут можна подзвонити хоч о третій ночі командиру й сказати: треба допомога. І тебе почують, — каже вона.
Юлія — з самого серця Карпат, із Косова. До мобілізації створила великий волонтерський центр, що працює й досі. Допомагала фронту: евакуація, амуніція, медицина. Сортувала тонни вантажів, навчала бійців користуватись аптечками.
П’ятнадцять хвилин інструктажу — і вже могло бути врятоване життя, — каже Косичка.
Мала власний салон краси, навчальний центр і кафе. Але коли вирішила йти в ЗСУ, усе закрила. Каже, служба в армії зробила її спокійнішою: «Завжди була начальницею, а тут треба підкорятися. Сама собі дивуюсь».
Колись вона була як 911 — працювала з алко- і наркозалежними, допомагала жертвам домашнього насильства. Зараз — рятує життя на фронті.
У матеріальному сенсу не бачить. А після перемоги мріє про відновлення:
Спочатку я поплачу тиждень, потім піду в гори, обійму дерева. А далі — працюватиму з молоддю. Вона в нас дуже класна. Треба відбудовувати міста. Писати історію і стежити, щоб її не спотворювали. Бо зараз її — пишемо ми.
Читайте: Музей, що відкритий до змін: як Косів зберігає та переосмислює
