У своїй колонці для The New York Times український письменник Артем Чех, який зараз служить у ЗСУ, відповідає на складні питання, які поставила перед ним війна.
Нещодавно одна з рот нашого батальйону повернулася із завдання на сході України. Ще місяць тому під час зустрічі ці хлопці були усміхненими та веселими. Тепер не розмовляють навіть між собою, ніколи не знімають бронежилети та взагалі не посміхаються. Їхні очі порожні і темні, як сухі колодязі. Ці бійці втратили третину особового складу, і один із них сказав, що краще б помер, бо тепер боїться жити.
Раніше я думав, що бачив достатньо смертей у своєму житті. Я служив на передовій на Донбасі майже рік у 2015—2016-му і був свідком багатьох трагедій. Але в ті дні масштаб втрат був зовсім іншим, принаймні там, де був я. Кожна смерть ретельно фіксувалася, велися розслідування, нам були відомі імена більшості загиблих бійців, а їхні портрети публікувалися у соціальних мережах.
Нині ж втрати, без перебільшення, катастрофічні.
Ми вже не знаємо імен усіх, хто загинув: їх десятки щодня. Українці постійно оплакують тих, кого не стало; на центральних площах відносно спокійних міст по всій країні стоять ряди закритих трун. Закриті труни — страшна реальність цієї жорстокої, кривавої та, здавалося б, нескінченної війни.
І я багатьох втратив. Друзів, знайомих, людей, з якими працював, чи тих, кого ніколи не бачив особисто, але підтримував дружні стосунки у соціальних мережах. Не всі вони були професійними військовими, але багато хто не міг не взятися за зброю, коли Росія вторглася в Україну.
Читайте: Як вишиванки з Прокурави гріють домашнім теплом військових на фронті (ФОТО)
Я щодня зустрічаю некрологи у Facebook. Бачу знайомі імена і думаю про те, що ці люди мали продовжувати писати звіти та книги, працювати в наукових інститутах, лікувати тварин, навчати студентів, виховувати дітей, пекти хліб і продавати кондиціонери. Натомість вони йдуть на фронт, зазнають поранень, у них розвивається тяжкий посттравматичний стресовий розлад, вони гинуть.
Одним із найбільших ударів останнім часом для мене стала смерть журналіста Олександра Махова. Він уже мав воєнний досвід, і, знаючи його безстрашність і відвагу, я уважно за ним стежив. Перевіряв його сторінку у Facebook і був радий бачити нові пости: отже, живий. Я зосередився на його житті, як маяку в бурхливому морі. Але потім Олександра вбили і все розвалилося. Одну за іншою я отримував новини про загибель тих, кого знав.
І в результаті заборонив собі вірити, що я й ті, кого я люблю чи ціную, виживуть.
Це важко, але прийняття можливості власної смерті необхідне кожному солдатові. Я почав замислюватися про це у 2014 році, коли, ще не тримаючи в руках зброї, відчував, що колись зможу нею володіти — так і сталося. За 10 місяців, проведених на передовій під Попасною на Луганщині, я часто думав про смерть. Відчував її тихі кроки та спокійне дихання поряд зі мною. Але щось підказувало: ні, не цього разу.
Хоча хтозна? Наразі моя служба проходить на північному кордоні, де я патрулюю частину Чорнобильської зони відчуження. Тут безпечніше, ніж на сході чи півдні, хоча близькість автократичного білоруського лідера позначається на психологічному рівні. Завдання нашого підрозділу — не допустити повторення березневих подій, коли було окуповано північну частину Київської області, і противник обстрілював з артилерії околиці столиці.
Читайте: ДНК-експертиза ідентифікувала тіло бійця з Надвірнянщини, якого вважали безвісти зниклим
Я готовий потрапити до будь-якої гарячої точки. Немає страху. Немає німого жаху, як було на початку, коли дружина та син ховалися в коридорі нашої київської квартири, намагаючись хоч якось заспокоїтися чи навіть заснути серед болісного завивання повітряної тривоги та вибухів. Звичайно, мені сумно: адже найбільше я просто хочу бути з дружиною. Вона досі у Києві з сином. Я хочу жити з ними, а не вмирати десь на передовій. Але я прийняв можливість своєї смерті як факт, що майже відбувся. Перехід цього Рубікону заспокоїв, зробив сміливішим, сильнішим, врівноваженішим. Так має бути й у тих, хто свідомо йде шляхом війни.
Зовсім інша річ — загибель мирних жителів, особливо дітей.
І ні, я не до того, що життя цивільного цінніше за життя військового. Проте набагато складніше бути готовим до смерті звичайної українки, яка мирно йшла життям і її раптово вбила російська ракета. Також не можна бути готовим до жорстоких тортур, братських могил, понівечених дітей, тіл, похованих у дворах багатоквартирних будинків, ракетних ударів по житлових кварталах, театрах, музеях, дитячих садках і лікарнях.
Як підготувати себе до думки, що мати двох дітей, яка ховалася в підвалі, повільно вмирала в них на очах? Як прийняти смерть 6-річної дівчинки, яка померла від зневоднення під руїнами свого будинку? Як реагувати на те, що деякі люди в країні, як і в окупованому Маріуполі, змушені їсти голубів та пити воду з калюж, ризикуючи заразитися холерою?
Цитуючи Курта Воннегута — і навіть якби війни не насувалися на нас, як льодовики, все одно залишилася б стара добра смерть. Але зустрічі зі смертю теж могли бути різними. Ми хочемо вірити, що нам і нашим близьким, сучасним людям 21 століття, більше не доведеться вмирати від середньовічних варварських тортур, епідемій чи утримання в концтаборах. Це частина того, за що ми боремося: за право не лише на гідне життя, але й на гідну смерть.
Давайте, народе України, побажаємо собі доброї смерті — наприклад, у своїх ліжках, коли прийде наша година. А не тоді, коли російські ракети на світанку влучили в наші будинки.
Переклад НВ
Повну версію читайте на The New York Times
Comments are closed.