Вулиці говорять моментами. Роман Тихий фотографує Франківськ

Він народився і виріс у Франківську. Каже, звичайна людина, без особливостей. 24-річний програміст Роман (псевдо – Тихий, прізвища просив не називати) з захопленням дивиться на рідне місто крізь об’єктив фотоапарату.

Про особливості вуличної фотозйомки та чому він обрав саме її, Тихий розповів «Репортеру».

– Романе, нині багато людей фотографують усе, що бачать, але більшість не захоплюється цим на рівні мистецтва. Ви як прийшли до фотографії?

– Почалося банально – вдома з’явився фотоапарат. Батько купив найпростішу «мильничку». Я був десь у восьмому класі, але захопився й почав фотографувати. Згодом вперся в технічний рівень камери. Тоді саме почалась ера домашнього інтернету, став цікавитись і вивчати інформацію про фотоапарати і як робити хороші кадри.

Згодом з’ясувалося, що в нас є плівковий «Зеніт». Тато купив його ще у 1970-х. Він знімав родинні свята чи події – побутова фотографія. Разом з фотоапаратом була й уся хімія для проявлення і друку. А ще запакована плівка 1988 року. Її я і зарядив у фотоапарат і пішов знімати. «Зеніт» після «мильнички» виглядав космічним кораблем (Сміється). З тієї плівки технічно вдалися 2-3 кадри. Але процес друку мене заворожив. Ванна кімната, червоне світло… Момент, коли на білому папері з’являється зображення – магія! Відчуття словами не описати.

Знімав на плівку, згодом купив першу «дзеркалку». Фотографував друзів, знайомих. Навіть відзняв одну комерційну зйомку – випускний альбом для одногрупників. Згодом повністю занурився у роботу, а камера почала припадати пилюкою.

– Чи розглядали фотографію як справу життя, коли обирали професію?

– Звісно, такі думки були. Але досвід у комерційній зйомці, який у мене був, дав зрозуміти, що це не для мене. Фотографії, які сьогодні є комерційно вигідними, мені не цікаві. Тому вирішив, що гроші зароблятиму програмуванням, а фотографія залишиться для творчості.

– Як повернулися до фотографування?

– Колега попросив допомогти вибрати камеру. Це нагадало, що моя лежить без діла. Зрозумів, що перестав фотографувати, бо лінувався брати фотоапарат. Тому взяв за правило завжди носити його з собою. Почав знімати місто й людей дорогою на роботу та з роботи. Відчув кайф. Став більше цікавитися художнім смислом фотографії.

– Чому саме вулична?

– Мені подобається процес вуличної зйомки. Це наче гра. Йдеш вулицею, шукаєш композицію, світло, тінь, сюжет. Вчишся бачити по-іншому. Наприклад, глядач бачить на фотографії машину, кота, тінь, а я – чорну й світлу плями, реальність, розкладену на площини.

Вулична зйомка – процес практично неконтрольований. Це не портретна чи весільна фотографія, де можна викласти кадр. Тут ефект хаосу. Це водночас відсутність контролю і передчуття, що зараз щось може трапитися і картинка зійдеться.

– Часто бувають «втрачені» кадри?

– Трапляється і таке. Інколи бачу, що щось відбувається, але мені лінь туди йти і знімати. Просто відпускаю. В цьому немає нічого страшного.

Здебільшого мої фотографії неспонтанні. Звісно, є кадри, які робляться з одного натиску спуску, тут і зараз. Але зазвичай бачу композицію – певний ритм, світло – та розумію, що чогось бракує. Наприклад, людини. В такі моменти просто чекаю.

І, зізнаюся, мені найбільше подобаються фотографії, які потребували більше часу. Буває, що повертаюся на одне й те саме місце по кілька разів, поки не зніму те, що потрібно.

– Скільки часу це може зайняти?

– От зараз, наприклад, є серія, яку ходжу знімати третій день. Але моменту, який мені потрібен, немає. Буває, чекаю 15 хвилин, буває й більше. Є й так, що повертаюся ні з чим. У вихідні можу ходити кілька годин і жодного разу не витягнути камеру. Це не означає, що нічого не відбувається. Просто я цього не бачу.

– Вулична фотографія допомагає вам краще бачити місто?

– Раніше думав, що у великих містах у фотографів є більше можливостей для роботи у цьому жанрі. Ніби ж більше подій, багато відбувається навколо. Але тепер розумію, що у Франківську можна зняти абсолютно все. Місто самодостатнє.

Зараз я більше розумію його багатошаровість: центральна історична частина, радянська доба, теперішнє. Краще відчуваю його історію.

– Чим цінною може бути вулична фотографія саме для глядача?

– Якщо дивитися на історію фотографії, то найбільше вплинули на світ документальна і вулична. Саме такі фото, а не портрети чи весільні зйомки, змушують задуматись чи надихають. Такі фотографії щось говорять.

– Ви часом знімаєте людей на вулиці. Як вони реагують?

– Зазвичай люди бачать, що я їх знімаю. Для мене людина в кадрі – образ. Мені байдуже, як вона виглядає, якого віку, видно її обличчя чи ні. Досі дивує, що у Франківську люди бояться камери або їм просто байдуже. Але інцидентів у місті не було. От, в Італії зняв безхатька, то він потім довго йшов за мною, вимагав видалити фото, бо я «доторкнувся до його приватності».

– Над чим працюєте зараз?

– Зараз повністю зробленим є один проект. Умовно називаю його «Завершення ери паперової пошти». Ходив містом і знімав поштові скриньки. Назбирав близько 200. Відзняв усі жовті фірмові скриньки Укрпошти. Якось підійшов до водія машини, яка розвозить листи, і запитав, скільки їх є в місті. Той відповів, що 30. Я всі знайшов.

Скриньки дуже різні, по-різному за ними доглядають. Ці фото можуть багато розповісти про нас, нашу культуру, менталітет.

Зацікавився новим жанром – сінемаграфією. Це циклічна анімація, яка створює ефект відео. Поєднав з вуличною фотографією. Результат дуже цікавий, хоча процес довший і вимагає детальнішого продумування.