На форумі соціального проекту “Воїну — гідна праця”, що днями пройшов у Києві, демобілізовані бійці ділилися своїми дивними життєвими історіями, слухаючи які, починаєш вірити, що коли чогось дуже захотіти й докласти до цього максимум зусиль і трохи удачі, то все неодмінно вийде. Форум організувала ГО “Центр зайнятості вільних людей”, яка допомагає ветеранам АТО знайти себе в мирному житті й реалізуватися — відшукати вакансію, відкрити власну справу, пройти навчальні курси, пише DT.UA.
Коли чиновників замінять ветерани
“Назвати свою історію успішною я можу дуже умовно, — каже заступник голови громадської організації “Київська міська спілка ветеранів АТО” Антон Колумбет. — Не так я собі уявляв свій життєвий шлях. Хоча, мабуть, могло бути набагато гірше.
До війни я працював гідом-перекладачем у Європі й Росії. Життя було веселим, тури — недорогими, Європа — доступною. Свою роботу я дуже любив.
Але в березні 2014 р. вступив до ЗСУ. Спочатку служив у київському міському військовому комісаріаті — готували наступну хвилю мобілізації й намагалися розібратися, що таке військкомати. Потім із 13 окремим батальйоном у складі 26-ї артилерійської бригади потрапив в АТО, де прослужив по березень 2015-го.
Оскільки я був у першій хвилі мобілізації, то, відповідно, й додому прийшов одним із перших. У туризм і заробляння грошей повернутися вже не зміг. Це здавалося порожнім і безглуздим. Хлопці запропонували зайнятися громадською діяльністю. Але сталося це не зразу. Перші два місяці після повернення просидів удома, майже не виходячи з квартири. Одного разу, коли дружина витягнула мене в магазин біля будинку, в мене почався напад паніки, — навколо виявилося занадто багато незрозумілих мені людей, при цьому я був сам і без зброї…
І тоді хлопці, що вже створили громадську організацію “Київська міська спілка ветеранів АТО”, умовили мене приєднатися до них, сказали: якщо я не хочу, щоб у мене поїхав дах, мушу чимось зайнятися, і бажано, щоб ця діяльність була пов’язана з тим, заради чого всі ми пішли в армію. Отож моя нинішня діяльність — це логічне продовження війни, але вже без зброї. Допомогти хоча б одному хлопцю, який, повернувшись із війни, точно так само, як свого часу я, стоятиме в супермаркеті в паніці, — це тепер мій життєвий шлях. Він хоча б уже знатиме, що з ним коїться й чому.
В армії я був штабним. Оперативне управління, коригування зв’язку тощо — моя армійська робота. Зараз я роблю те ж саме — намагаюся об’єднати розрізнені частини громадського ветеранського активізму. І мені приємно бачити, що до цієї діяльності долучається дедалі більше хлопців. Я щиро вірю, що цей новий прошарок нашого суспільства — ветерани АТО — сильно всім нам допоможе.
Мені дуже пощастило з друзями та знайомими. Із багатьма з них я ніколи б не познайомився, якби не війна. Адже ймовірність зустрітися в мирному житті, наприклад, у слюсаря й помічника депутата — практично нульова. Та ми не просто зустрілися, ми згуртувалися. Як казав Е.М. Ремарк: “Єдине, що є хорошого у війні, — це товариство”. Хочеться, щоб це залишалося з нами.
Неофіційне гасло нашої організації — “Не дарма”. Намагаємося робити всілякі круті проекти. Їх багато. Особисто я веду адреналінотерапію, проект “Яскрава година” — розваги для учасників АТО: вечірки, риболовля, сплави, більярди. Крім того, я — один із керівників проекту “За ВДВ” (Ветеранів До Влади), що передбачає навчання та влаштування ветеранів АТО в органи виконавчої влади. Поки що — в київську й краматорську міськадміністрації. Але я дуже сподіваюся, що років через 10—15 чиновників у нас повністю замінять ветерани, які готові були за свою країну віддати життя.
Шлях до мрії
28-річний Олександр Бортницький (позивний Маестро) за освітою — інженер транспорту. Захоплюється музикою, до війни співав на корпоративах. В АТО потрапив у другій хвилі мобілізації, з 26-ю бригадою. У лютому 2015-го, після поранення в потилицю, демобілізувався. Повернувся на роботу. Але зарплату урізали втричі. Звільнився, спробував знайти роботу — не вийшло.
“Головна моя мрія — співати, — каже Олександр. — Але, щоб стати співаком, потрібні великі гроші. І я вирішив сам себе проспонсорувати. Для цього потрібна була власна справа. Я провів моніторинг і вибрав для себе нішу — ремонт мобільних телефонів. Але я з цим ніколи не мав справи і нічого в цьому не тямив. Знайшов навчальні курси. Усі вони неліцензовані, й навчання коштує від 12 до 30 тис. грн. Зайвих грошей у мене не було, тому я почав влаштовуватися на роботу в сервісні центри. Десь місяць попрацюю, десь — п’ять. Набрався азів, попрацював із різними телефонами. І вирішив відкрити свій сервісний центр. Пройшов тренінг Асамблеї інвалідів України й виграв грант на обладнання для відкриття власної справи.
Перший майстер, у якого я працював, був переселенцем із Донецька. Цим бізнесом він займався вже рік. Ми вирішили об’єднатися і тепер відкриваємо нові пункти з ремонту телефонів та продажу аксесуарів, а також офіційний сервісний центр у Києві. Я відчув упевненість, планую записати пісню про маму українською мовою й запустити її на радіо. Вивчив закони, квоти. На юрфак поки що не вступив, але копатися в законах мені подобається. Хлопцям хотів би сказати: до порад — прислухайтеся, але робіть своє, рухайтеся вперед. Якщо ви нічого не робите, то долар до вас на диван не залетить, і до своєї мрії ви не наблизитеся”.
“Ще до АТО в мене з’явилася мрія — побудувати двоповерховий будинок неподалік Києва, — розповідає 33-річний Олег Левицький. — У нас є 10-річний син. І ми з дружиною хочемо ще двох дітей — дівчинку й хлопчика. Але у двокімнатній квартирі для них місця мало.
Років 15 я пропрацював на будові — монтажником будівельних конструкцій. Встановлював стелу на Майдані Незалежності, будував київський вокзал, будівлю адміністрації президента… Одного разу почала боліти спина. І я вирішив спробувати працювати головою. Було дуже страшно, — звик працювати руками, а вирішив стати айтішником. Вивчав розробку програмного забезпечення, потім веб-розробку. Пішло не дуже. Переключився на контекстну рекламу, SMM. Вийшло.
Нині працюю вебмайстром у турфірмі “Роксолана”. Але до мрії мене це не наблизило. Пішов на війну — служив у 12-му БТРО. Теж було страшно, але пішов. Приїхав у відпустку, а начальниця дружину (вона — перукар) не відпускає. Вимагає за оренду 200 грн. Не питання — ми заплатили. Але осад залишився. Після цього вирішили: потрібен власний бізнес. Підприємницької жилки в нас не було. Боялися. Але ми почали. Купили одну перукарню, потім відкрили другу. Так ми йдемо до своєї мети, до нашого будинку.
Щоразу, коли я починав щось нове, мені було страшно. Я думав, що не зможу цього зробити. Але в результаті просто піднімав свою п’яту точку — і робив”.
На війні — страшніше
“Громадську організацію “Обпалені війною” (м Бородянка Київської області) організували військовослужбовці першої хвилі мобілізації й активісти-волонтери у квітні 2014 г., — розповідає Олександр Петришин. — У військкомат ми з’явилися ще до оголошення мобілізації. Серед нас були люди різних спеціальностей — інженери, зварювальники, електрики… По-різному складалися долі. Дехто з нас потрапив у зону АТО раніше, дехто — пізніше. Але пройшли її майже всі, а хтось продовжує службу й тепер.
Ми поставили собі за мету допомагати бійцям, насамперед тим, котрі перебувають в АТО. Перша, друга й третя хвилі мобілізації — були найважчі, потребували найбільшого забезпечення та допомоги.
Крім того, ми хотіли допомогти родинам хлопців — їхнім дітям, дружинам, батькам. Адже в багатьох залишилися вдома проблеми, наприклад матеріального характеру. Допомагали чим могли. Зоною нашої відповідальності був Бородянський район, звідки призвали близько 550 чоловік. Дев’ятеро з них загинули, понад сто отримали поранення.
Коли поліпшилося забезпечення військ, хтось із хлопців залишився служити за контрактом, багато демобілізувалися, почали працювати. Ми вчотирьох вирішили створити арт-майстерню. Докладніше про неї розповість Дмитро Покидько. А я б хотів щиро подякувати нашим дружинам за підтримку. Без жінок ми — нікуди. Якщо в чоловіка є надійний тил, то він зможе все”.
“Ми познайомилися під час мобілізації, — розповідає Дмитро Покидько. — Займалися різними речами. Я служив у 30-й бригаді. Додому повернулися живі. Одного разу сіли вчотирьох за круглий стіл і обговорили пропозицію Віталія Івахненка щодо створення арт-майстерні.
Мета — психологічна реабілітація хлопців, які повертаються. І збереження їхніх родин: у тих, хто пройшов війну, проблеми в сім’ях виникають часто.
Спочатку знайшли приміщення, допоміг мер міста. Самі зробили ремонт і у вересні почали працювати. Я — професійний зварювальник. Із металом — на “ти”. Це дуже цікавий і податливий матеріал. Люди часто викидають цікаві металеві речі, з яких можна зробити твір мистецтва. Хлопці приходили до нас у майстерню, щоб відволіктися від служби й спробувати зробити щось власноруч за ескізом власним або своїх дітей, з допомогою заліза, зварювального апарата, молотка, болгарки. А ми розповімо, навчимо й допоможемо.
Як свідчить досвід, хлопці, що доти не мали нічого спільного зі зварюванням, моментально включаються в процес. Іноді підключаються й дружини — щоб пофарбувати або оформити виріб, наприклад, комусь на подарунок, сувенір або навіть на продаж. Нашими виробами, наприклад, зацікавилися навіть у Великобританії.
Для дітей ми робимо цікаві іграшки — жучків, мотоцикли, авто, навіть байки великі, на які можна сісти й сфотографуватися. Але більше схиляємося до художніх виробів. Це допомагає відволікатися від теми війни. В нас уже було кілька виставок. Ми трохи поїздили з ними по Київській області й побачили, що наші вироби викликають захоплення в дітей. Крім того, у нас є сторінки у Фейсбуку — громадська організація “Обпалені війною” і Арт-майстерня “Створи власний дивовижний світ” (СВДС — абревіатура перших букв наших імен).
Недавно ми оголосили конкурс на найкращий ескіз пам’ятника загиблим воїнам АТО. Плануємо виготовити його з заліза і встановити в Бородянці. Не менш важливий напрям нашої роботи — показати ветеранам нові спеціальності. Адже багато хто, повертаючись із війни, не знає, чим зайнятися.
Професія зварювальника дає непогані заробітки. Якщо людина зацікавилася, ми пропонуємо їй прийти в службу зайнятості, яка, своєю чергою, може послати на навчання за державний кошт. Плануємо навчати також ковальської справи. Працюємо поки що на чистому ентузіазмі. Наша команда закінчила курси підприємницької діяльності, і тепер ми готуємо документи для офіційної реєстрації нашого підприємства. У планах — зробити нашу справу дохідною. Адже ми можемо виготовляти не тільки художні вироби, а й, наприклад, надійні східці, бронедвері, балкони тощо.
У наших планах також — проект “Домашній майстер”. За порадою наших дружин. СВДС Хлопцям хочу сказати: працюйте. Не бійтеся. На війні було страшніше й важче, ніж відкрити власну справу. Ветерани — це ті, кого неможливо залякати бюрократією або чимсь іще після того, що вони бачили на війні”.
Час працювати головою
Марк Мельник воював у батальйоні “Азов”. Після повернення з АТО заснував власне видавництво “Орієнтир” — видає історії побратимів про участь у війні.
“Я не вважаю себе ветераном. Бути ветераном незакінченої війни якось дивно. Тим більше АТО, — каже Марк. — До початку подій на Майдані нічого особливо цікавого в моєму житті не було. Принаймні порівнювати все це з тим, що відбувалося на Майдані, а потім — на війні, неможливо.
Взагалі, мені завжди здавалося, що коли людина живе не тільки заради задоволення якихось особистих, обмежених потреб, але змінює світ навколо себе, рухає його, — то вона живе недарма. Тому мене завжди цікавили громадські організації й політичні рухи. Хоча зараз я не належу ні до тих, ні до тих. Роблю те, що мені подобається і що вважаю важливим: видаю книжки, мемуари добровольців. Ніколи раніше не думав, що цим займатимусь. Але, очевидно, все мене до цього вело.
До війни я їздив на заробітки. Працював кухарем у Нью-Йорку, потім — у Польщі. Не професійно. Мені просто завжди подобалося готувати. В Україну повернувся буквально за день-два до того, як на Майдані побили студентів. Ці події змінили моє життя. Крім усього, в Києві, на Майдані, я познайомився й зі своєю майбутньою дружиною. Кілька місяців провів на Майдані, а після того, як отримав поранення на Інститутській, поїхав додому, в Жовті Води, — дуже ватне місто. Там ми створили самооборону. Зібрали таких самих, як ми, і проводили профілактичні бесіди з різними людьми. Але після іловайських подій усе, що я робив, стало неактуальним.
В Іловайську зник (швидше за все, загинув) мій друг Максим. І найрозумніше, що ми могли зробити, — це їхати на війну й хоча б помститися за смерть близьких нам людей. Так я, що раніше завжди “косив” від армії, опинився в “Азові”. Демобілізувався звідти через півтора року — в січні 2016-го, коли полк відвели від першої лінії й не було вже жодного смислу проїдати казенні харчі. У полку (тоді ще — батальйоні) я заснував першу фронтову газету “Чорне сонце”, її видають досі, але вже інші люди. Служив у розвіддиверсійному підрозділі, перевівся в медслужбу водієм. Було багато цікавих ситуацій.
Поряд із подіями, що відбувалися до того, як я став добровольцем, вони ввійшли в невелику книжку “Жадання фронту”, яку я написав на війні. Видав її згодом, швидше, для того, аби показати іншим хлопцям-добровольцям, які пишуть, що не треба боятися. І навіть із ось такого “письма на коліні”, написаного ледь не на серветці, можна зробити літературний текст. Якщо в написаному є смисл і користь для суспільства. Власне, моя видавнича робота й полягає в тому, щоб лексично, орфографічно, стилістично і т.п. привести текст у відповідність до смислу. Все це ми робимо самотужки. Вичитування, ілюстрування, розробка дизайну тощо — все це волонтерська робота. Але друк — досить дорогий. І треба було шукати людей, котрі його зможуть оплатити. Ми видали вже понад 20 книжок. На черзі — ще близько 20. Я їжджу з авторами по містах, допомагаю презентувати їхні книжки. Якщо людина працює, пише, розвивається інтелектуально, це треба обов’язково стимулювати.
Моє завдання — зібрати якнайбільше людей, які хочуть написати про війну, про цей тяжкий політичний процес, на який ми намагаємося вплинути. Можливо, років через 50 на основі цих книжок писатимуть історичні праці. Гинуть люди. І сьогодні з нами немає вже тисяч тих, хто міг реально вплинути на це суспільство, можливо, набагато більше, ніж значна частина тих, хто залишився живим. Нам, уже демобілізованим, треба брати участь не в різних політичних акціях, які сьогодні перетворилися на фарс.
Революція почалася, але так і не була завершена. Вона трансформувалася в тяжку працю. Ми маємо працювати головою, інтелектуально, піднімаючи нашу культуру на якісно новий рівень і тим самим наближаючи час, коли ми зможемо гордо сказати: держава й наше суспільство — такі, як ми хочемо. Держава працює в наших інтересах, а ми її контролюємо. Поки що наше видавництво збиткове. Але я роблю те, що мені подобається. І вважаю: якщо те, що нам подобається, корисне для суспільства, щось змінює в ньому, — то рано чи пізно прийде й успіх.
Мій заклик — щоб у мирному житті всі ми займалися тими справами, які наразі актуальні, до яких у нас лежить душа і які ми можемо реалізувати на гідному рівні. На Майдані, на війні ми попрацювали руками. Тепер — час працювати головою”.
Життя після мрії
Як не дати собі розвалитися і знайти себе між культурологом, громадським активістом, підприємцем та завзятим романтиком, — так відрекомендував Дмитра Лавренчука модератор форуму Андрій Козінчук.
“До війни я грав у музичній групі, захоплювався філософією й літературою, закінчив Києво-Могилянську академію за фахом культурологія, — розповідає Дмитро. — 15 років тому, на французьких курсах, познайомився з дівчиною. Зустрівся з нею через 7 років, коли вона вже навчалася в Парижі. Закохався. Але дівчина повернулася в Париж — учитися й працювати.
Два роки я почувався загубленим, ні на кого не звертав уваги. Але цей період був ефективним для творчості. Працював креативником, у рекламі. Опанував навички веб-розробника. Пішов у турфірму, працював інтернет-маркетологом.
Майдан трапився для мене досить несподівано. Я довго не звертав на нього уваги. Але побиття студентів поставило мене перед вибором позиції. Я залишив роботу, пішов на Майдан і почувався там на своєму місці. Коли РФ захопила Крим, я з друзями поїхав спочатку в регулярні частини, де нас не взяли, а потім — в “Айдар”. І там я теж почувався на своєму місці, там, де це було необхідно. Страху не було. Був драйв.
27 липня під Луганськом, у Лутугиному, я отримав серйозне поранення. Коли мій стан стабілізувався, мене відправили в Харків. Тоді я почав знімати відеопослання. І в них часто згадував ту дівчину з французьких курсів, ім’ям якої навіть назвав гранатомет.
У шпиталях Харкова, Києва, Ірпеня мене вражали й надихали волонтери, які приходили нас відвідати. Хтось просто дякував, хтось ніс гроші, техніку… Я намагався відмовлятися, але це було неможливо. Я був безмежно вдячний цим людям. Їхня підтримка допомогла мені вилікуватися й залишитися психічно стабільним. І тоді приїхала та дівчина з Парижа, а через рік вона стала моєю дружиною.
Це виявилося для мене як благодаттю, так і великим смутком. Щоб залишатися з нею, мені треба було забути Україну, переїхати в Париж, придумавши для себе заняття там. І я старався — вступив на курси IT й заочно — в університет, на юриста. Готувався виїхати з України. Але насправді мені хотілося залишитися й намагатися впливати на події тут, адже справу не було закінчено. Однак спосіб життя коханої цього не передбачав, вона мене в цьому не підтримувала. Я відчував, що втратив себе, і зрозумів, що переїхати не зможу. Запитання “Чому?” залишається для мене відкритим досі.
Я не втратив тільки чесність. Вона й підштовхнула мене розлучитися з коханою. Життя після мрії (а нею 8 років для мене залишалася ця дівчина) було дуже складне. Залежність від кохання я став підміняти іншим — знову почав курити, пити. Відчував постійну тривогу, невпевненість, нерішучість, жалість до себе. Зовсім розвалитися мені не дозволили обов’язки перед іншими — моя участь у багатьох проектах, які я взяв на себе, намагаючись заповнити порожнечу, що виникла, і знайти якийсь сенс.
Працювати на когось я більше не зміг. Це здавалося безглуздим. Став сам започатковувати проекти й приєднуватися до тих, які вважав важливими. Соціальне поле формує в нас певні стереотипи. З’являється розбіжність між “хочу”, “можу” та “потрібно”. Повертаючись із війни, чимало нас розуміють, що займатися колишніми справами більше не хочуть.
Мені подобається цитата: для того, щоб зрозуміти, хто ти є, треба відкинути те, ким ти не є. І я почав відходити від проектів, які не приносили мені задоволення від процесу. На певному етапі я зрозумів, що в мене є можливість розвивати трикотажну фабрику мого дядька. Що в мене є потяг до літератури і треба збирати однодумців, — так з’явилася літстудія “Письмо для ветеранів: з чого почати і про що писати”.
Як піарник і рекламник я приєднався до проекту громадської організації “Побратими” “Українські генетичні технології”, який має на меті забрати 85% українського ринку, що належить росіянам. Я роблю сайти, викладаю веб-розробку для молодих матусь.
Мабуть, поки що я не знайшов для себе діяльність, яка б поєднувала всі ці три складові — “хочу”, “можу” та “потрібно”. Але кожному зі своїх проектів віддаю частину себе. Я зростаю. І почуваюся вільнішим від соціального примусу. Мені дуже важливою видається можливість творити, створювати.
Якщо людина не творить, вона не залишає після себе нічого”.
“Усе під силу, все можливо”
А під кінець офіційної частини, після презентацій потенційних роботодавців, герої першого форуму “Захоплені життям” ділилися з учасниками нинішнього своїми досягненнями за півроку. Так, за цей час книжка Сергія Лоскутова “Великі собаки бояться маленьких дівчаток” увійшла в десятку рейтингу ВВС нинішнього року.
“У своєму селі відкриваємо зараз безплатні курси 3D-програмування для дітей”, — повідомив він.
“У мене за цей час багато що змінилося, — розповів Олександр Морозов. — Пройшовши 38 кіл бюрократії, я все-таки зміг ввести свою продукцію (серветки для чищення зброї) у держзакупівлі нашої армії. Все під силу, все можливо. Я також запустив новий проект “Український народ”, присвячений нашим захисникам. Це буде серія коміксів та іграшок про українських супергероїв. Адже в нас є безліч живих прикладів, достойних стати наочним посібником для нашого підростаючого покоління”.
“Я закінчив стажування і працюю перекладачем на одному з українських телеканалів, — поділився своїми досягненнями Валентин Тимофєєв. — Мій рівень англійської мови поліпшився. А найголовніше — я став батьком і тепер розумію, що виховувати дитину — тяжка праця. Але, стоячи серед ночі над ліжечком своєї дитини, розумієш, що для свого маляти — ти найбільш класний супергерой”.
“За ці півроку ми з моєю командою “Побратими” сформувалися, випустили чергову бригаду ветеранів, готових працювати з собою та з іншими ветеранами, що, як відомо, до психологів ідуть дуже неохоче, — розповів модератор нинішнього та учасник першого форуму Андрій Козінчук. — Я також почав писати книжку “Психологія — це не психолог”. Дуже хочу, щоб вона вийшла цікавою, а не нудною. Оскільки я дуже лінивий, то сподіваюся, що ви побачите її хоча б у 2018 р.”
“Я відкрив масажний кабінет і вступив в Інститут фізкультури, щоб отримати вищий рівень знань, ніж просто сертифікат масажиста, — повідомив Дмитро Крикун. — Натхнення потроху стало йти на спад. І тоді я згадав свою дитячу мрію — потрапити в Книгу рекордів України. І я її здійснив — зробив за 14 годин 14 хвилин і 14 секунд масаж зап’ясть рук 57 жінкам”.
Олександр Матяш, Дмитро Крикун (зліва направо)
Максим Ільченко з Краматорська, який служив у 72-й бригаді і став інвалідом у 25 років, теж не здається. Хоча масажний кабінет для нього поки що залишається мрією, він також вступив в інститут.
“Піца Ветерано” Леоніда Остальцева переїхала на Поділ: “Відкриваємося знову в середині січня. У мене з’явилася чудова команда. Один із хлопців, який працював у мене, відкрив власний бізнес — у нього своя кав’ярня. І ще два хлопці запускають мобільну піцерію на Хрещатику. Ми ростемо. Після зустрічі на форумі ми почали запускати спільні проекти зі взаємної реклами. Крім усього іншого, в нашій спільноті утворилася ще одна спільнота. І це теж результат попередньої зустрічі.
АПВА (Асоціація підприємців ветеранів АТО) запущена кілька місяців тому. Поки що в асоціації — п’ять бізнесів, у яких є обов’язкові умови: вони займаються доброчинністю, віддаючи частину виручки на якусь добру справу; підтримують інших ветеранів і створюють відповідний бренд, який означає, що товар цієї торговельної марки буде зроблений відповідально та якісно”.
“Якщо на попередньому форумі мене називали Олександр Матяш, — з гумором зазначив Олександр, — то тепер усі знають мене як Сашу-труселя. І сьогодні тут чимало тих, хто носить мою продукцію. Що форум дав особисто мені? Як правило, люди об’єднуються за якимсь принципом, на основі спільних цінностей та інтересів. У цьому колі я знайшов людей, чиї цінності й інтереси збігаються з моїми. Людей, які вселяють у мене впевненість. Тому що, коли я їх бачу, мені хочеться, як мінімум, не відставати від них”.
Comments are closed.