До села Струпків добиратися сім кілометрів з Отинії що підводою, що газелькою, – з однаковою швидкістю і однаковим комфортом. Але цікавість перекрила затрати часу й сил: у цьому селі головує наймолодший у районі війт – 25-літній демобілізований воїн АТО.
Чим переймаються люди в селі, чи є тут господарка і яка саме, – такі традиційні для кожного війта запитання ми приберегли для інших сільських голів, та ніяк не для цього. Цей нас цікавить з іншого боку. Хлопець прийшов з війни, перебув штурмові атаки й безславні відступи, бачив боягузтво й зраду, звитягу і мужність, бачив безглузді маневри наших підрозділів, безладну втечу з поля бою і героїзм побратимів. Багато дечого бачив, пише “Дзеркало Коломиї”.
Строкову службу Олекса проходив у Житомирі в аеромобільних військах кулеметником. Через три роки після дембеля у квітні 2014-го викликали у військкомат для уточнення даних. Там сказали, що поїдеш, хлопче, на 45 днів на Волинь у військову частину, поремонтуєш-пообслуговуєш моторну техніку й повернешся назад у свій Струпків… Трохи постріляли на полігоні в Рівному й відправилися – ні, зовсім не додому, а в простріляну вздовж і впоперек Донецьку область. Отаборилися в селищі Дачному. Там була перевалочна база військової частини. Звідти відбирали бійців на блок-пости.
До зазначеного блок-посту ми так і не доїхали, – оповідає Олекса. – Коло Волновахи місцеві мешканці перекрили дорогу. Ми розгорнули на полі намети й розташували техніку. Тамтешні мужики нахабно й провокативно знімали на телефони розташування нашого підрозділу…»
Бійці ніяк не реагували, берегли нерви. Розставили вартових і полягали спати, хоч ніздрями чули небезпеку, яка зачаїлася десь поряд. О п’ятій ранку всі прокинулися від тріскоту кулеметів і вибухів гранат. Повискакували з наметів і відразу потрапили під шквальний вогонь групи бойовиків, котрі під’їхали на трьох інкасаторських автівках.
«Я сховався за мішками й відстрілювався. З нашого боку падали вбиті й поранені. Бій тривав хвилин сорок. Ми, треба сказати, давали нападникам гідну відсіч, біля їхніх машин також валялися трупи. Але несподівано все скінчилося для нас ганьбою: полковник дав команду припинити вогонь і скласти зброю. Постріли з обох сторін припинилися, декотрі з наших кинулися втікати. Підійшли нападники, скомандували нам лягти лицем до землі й відкинути вбік зброю. Один з бандитів запитав, чи є серед нас хтось з Волині. Сподіваючись на «пільгу», відізвався один наш боєць: «Я з Волині». До нього підійшов сепар і щосили ударив прикладом у щелепу. Удар був такої сили, що я не впевнений, чи той хлопець вижив. Потім вже його не бачив… Сепари пішли до машин забирати своїх поранених і вбитих… У тому першому бойовому хрещенні ми втратили 17 воїнів убитими, 30 отримали поранення. Загинув і комбат хоробрий воїн Андрій Палінкевич».
Але на тому не стало. Далі йде ганебна сторінка, яку навряд чи запишуть у воєнних хроніках. Раптом загуркотіли в небі два українських гвинтокрили. Хлопці зітхнули з полегкістю. І тут гвинтокрили почали їх поливати вогнем. Шок і відчай не пережили тоді тільки мертві. Бійці кинулися втікати полем хто куди. А їх зверху дірявили кулями. Як з’ясувалося потім, за правилом «зіпсованого телефону» підрозділ української армії не мав перебувати в цій зоні й наших вояків прийняли за бойовиків. За офіційним повідомленням причиною смерті наших воїнів стало «необережне поводження зі зброєю»…
Поріділі й деморалізовані загони бійців повернулися на базу в селище Дачне. Там покидали зброю, у кого яка ще залишилася й заявили, що не підуть більше воювати. Начальство не мало відваги вояків відмовляти, – тактичні проколи командування зяяли усім перед очима. Відпустили бригаду на мирні території, тільки просили залишитися 400 добровольців, з яких відтак сформували добровольчий батальйон «Колос». Серед добровольців залишився й Олекса. Бійці відправилися на блок-пост під Мар’їнкою. Дуже допомагало місцеве населення, приносили воду й харчі, одного разу пригнали цілого барана…
На блок-посту війна для Олекси не закінчилася. Там він познайомився з земляком з села Пилипи Славком Кубаєвичем (про нього був нарис у попередньому номері нашої газети). Разом ішли на штурм Савур-Могили, яку взяли аж з третьої спроби. На день народження Славка Олекса подарував земляку великий осколок від снаряда САУ. При штурмі кургану отримав поранення двома осколками в стегно. На щастя, осколки не залізли глибоко в тіло, й хлопець сам їх повиколупував ножем.
«Сняться сни про війну. Признаюся: часом так сильно тягне назад, що ледве стримуюся. Не так тягне на саму війну, як до побратимів, котрі там щоденно ризикують життям…»
Андрій МАЛАЩУК.
