У Франківську померла 92-річна учасниця ОУН-УПА Оксана Манюх. Одне з останніх інтерв’ю підпільниці (ФОТО)

У суботу, 17 жовтня, у 92-річному віці в Івано-Франківську померла активістка товариства політичних в’язнів і репресованих, учасниця підпідпільної боротьби ОУН-УПА Оксана Манюх. Жінку поховали 19 жовтня.

Одне з останніх своїх інтерв’ю підпільниця дала “Репортеру” в жовтні минулого року. Публікуємо його текст.

Оксана Манюх: «Володі нема вже 27 років, ніяк не забирає мене до себе»

Оксані Манюх – 91, перше, що вона робить, то показує фото свого чоловіка Володимира.

«Він хірургом працював, так Боженька дав, що навіть у таборі, а я на лісоповалі, на земляних роботах, – розказує жінка. – Нас арештували у 48-му. То було 28 жовтня, я сиділа вдома, бо сину було лиш 10 місяців. Приходять двоє мужчин, кажуть, хотіли б із вашим чоловіком поговорити. А я їм відповідаю, що він на чергуванні в лікарні. Ну то проведіть. Зайшли в лікарню, хотіла піти по Володю, а один так голосно – «Стой!», і я все зрозуміла».

Чоловіка в лікарні не було кому замінити, то, поки чекали, попросилася додому – погодувати дитину. А насправді, аби сказати мамі, що це арешт.

«Відвезли мене на Сахарова і чую, кажуть черговому: то Припхан, а Манюх зараз прийде, – розповідає пані Оксана. – Певно, я проходила в них ще за дівочим прізвищем. За що взяли? Бо я ще з 17 років в ОУН».

Коли прийшли перші совіти, гімназистка Оксана і ще кілька таких же її товаришів вирішили вступати в юнацтво ОУН.

«Нашим завданням був вишкіл. То така конспірація була страшна, ніхто ні про кого не мав права слова сказати, – з захопленням пригадує жінка. – Кожен мав свого провідника. Мого звали Осип Білобрам, давав нам ідеологічну літературу. І так йдемо по парку, ніби гуляємо, а він перевіряє, як знаю. А я під собою мала ще три дівчини».

Оксана Манюх із чоловіком Володимиром

Згадує, як складала присягу – в катедрі, на дзвіниці, клялися на револьвері, який раптово вистрілив. Добре, що в церкві люди співали й це заглушило постріл. Як казала мамі, що ночуватиме в подружки, а сама йшла по повідомлення на околиці. Як в Ямниці під прикриттям табору праці ОУН організувала вишкіл для молоді, і як з дівчачої чоти кепкували хлопці.

«В них навіть пісня була – «Будем старатись, щоб з табору повиганяти військо в спідничках, щоб не пропала наша слава, козацька слава у віках», – наспівує пані Оксана.

А зразу з того табору вона викликалась у похідну групу, яка прямувала на схід.

«Їхали фірами, дівчат було лиш троє, решта – хлопці, доїхали до Кам’янця, там була наша станиця, – пригадує вона. – І нас розділили, кожного в інше село учителювати. Я потрапила в Капустяне, і вже почала прихиляти до нас одного з вчителів. А тут приходить Стефа, моя товаришка, і каже, треба тікати, бо наших хлопців розстріляли. Як же ж нам було страшно!». Їх відправили у глухе село, з хати виходили хіба вночі. І там дівчата майже рік писали пропагандистські листівки.

Коли Оксана повернулася додому, дізналась – помер її батько. Життя продовжувалося, дівчина влаштувалася в аптеку, передавала в підпілля ліки. Це і стало її основною роботою аж до арешту.

У 1944-му вступила до Львова в медінститут, але наближався фронт і заклад перевели до Кракова.

«А ми, студенти-оунівці, вирішили, що треба їхати в села під Львовом, де були наші сотні, – розповідає пані Оксана. – Мене відправили у Любешці. І то вже було підпілля. Бувало питають – а ви мали гвер? А я кажу: ні, моїм гвером були ліки. Ми діставали їх для хлопців по аптеках, збирали трави. Ще через рік так сталося, що офіційно влаштувалася в аптеку в райцентрі, тоді ще легше стало ліки діставати. Хлопцям всього треба було – вату, марлю, йод, перекис, та що то розказувати».

Ту роботу перервав тиф, жінка ледве одужала й після того вирішила вертатись додому. Тут знову в аптеку – і знову ліки до лісу. У 1945 році вийшла заміж за лікаря Володимира Манюха. Той теж був у підпіллі.

«Ми знали один про одного, але ніколи про це не говорили, – пригадує пані Оксана. – От пам’ятаю Різдво 45-го, в Чорному лісі поранили провідника, приїхали за чоловіком. Той тихо зібрав усе, що треба, і саньми до лісу. Вернувся зранку ледь живий. Він нічого не розказував, я нічого не питала».

А в 1948 році їх забрали – дали по 10 років таборів в Іркутській області.

«Я свого чоловіка побачила аж через вісім років, – сумно зітхає жінка. – Якраз приїхав до нас начальник Назаров і став розказувати, що режим пом’якшили і як у нас все добре. І тут одна жінка, вона колись була лікаркою у Кремлі, потягнула мене за собою, каже, пиши заяву на побачення. І ми так разом до нього – от у нас заяви, підпишіть. Коли Володі сказали, що до нього приїхала дружина, він не повірив, але побіг на вахту. Перше, що спитав – ти не голодна? Володі нема вже 27 років, ніяк не забирає мене до себе».