Три дні в Донецьку. Дорожні нотатки київської журналістки (Фото)

* * *

Донецьк дуже чистий. Здається стерильним, як операційна. Комунальники чистять його з маніакальною старанністю. Тато працює в жеку. Прибирати свою ділянку ходив навіть у дні сильних обстрілів, попри мамині голосіння і мій лемент по телефону.

— Мені грамоту дали, — похвалився. — Писали в місцевій газеті.

Тато усміхається, а я бачу, як він постарішав за цей рік…

* * *

У невеликій сумці везла з собою кілька маєчок, брюки та купу ліків. Сестра попередила, що в Донецьку дефіцит препаратів для сердечників: коштують дорого, та ще й спробуй знайди. Я дуже переживала за цю аптеку в сумочці. Але все обійшлося.

* * *

Літні люди в Донецьку отримують ахметовську гуманітарку. Мама дбайливо сортує крупи, макарони, консерви. Посеред спальні — три продуктові гірки, банки з варенням.

— Хочеш, дам тобі вівсянку? Ти ж любиш, ну візьми, у мене багато! І варення. Яке хочеш? Груша, вишня, малина…

Чоловікова бабуся теж пригощає варенням і домашньою випічкою. Насилу відмовляюся від гостинців, посилаючись на довгу подорож блокпостами. Родичі сумно зітхають.

До теми: Маріуполь. Життя біля фронту

* * *

Першої ночі після приїзду пішла ночувати у свою квартиру в Куйбишевському районі. У гості зайшла сусідка Свєта.

— Треба готуватися до виставки, написати чотири картини, а часу не вистачає, — зітхає вона.

— Буум-бум-бум, — гучні залпи переривають бесіду про мистецтво.

Я підхоплююся з-за столу, мало не перекинувши на себе чашку.

— Я одну картину вже почала, — наче нічого не сталося, продовжує подруга, попиваючи чайок.

— Буум!

У вікнах тремтять шибки, кожен залп віддається десь у горлі.

— Не бійся, це відліт, а не приліт, — заспокоює мене сусідка.

— Буум!

— Свєто, може, у коридорі посидимо? Отвєтка полетить…

— Та ні, ще рано, зараз рідко у відповідь стріляють. Ти на мене дивися. Коли я запанікую, тоді й ти можеш.

— Бум! Бум! Бум!

— Свєто, ходімо у ванній чаю поп’ємо? — боязко пропоную я.

— Та ну, зараз іще нічого, ось у лютому…

У лютому снаряди рвалися біля будинку. У Свєтиному під’їзді вибило шибки, у дворі загинув чоловік, зруйнували магазин по сусідству.

Я не можу заспокоїтися, і Свєта веде мене ночувати до себе.

— Добрий вечір, — вітаюся з мамою подруги і здригаюся від чергового “буум”.

— Добрий. Може валер’яночки? — співчутливо запитує мама. — Може, тобі в коридорі постелити?

У передпокої у Свєти лежать перина й ковдра. Нещодавно ночувала дівчинка з Горлівки, попросила постелити там.

Невдовзі залпи стихають. До мене приходить сіре кошеня, якого Свєта підібрала на вулиці. Кіт лежить у мене на грудях й голосно муркоче. Так і засинаю.

* * *

Відрізняти стрілянину “від нас” чи “до нас” мене навчила сестра:

— Якщо “бум” і “ууу” — це від нас. Якщо “ууу” і “бум” — то до нас. Або навіть не “ууу”, а ніби “уушшшш”…

* * *

Лії скоро 12 років. У неї довге волосся й великі очі. Вона віртуозно плете з кольорових резинок браслети й кумедних звірят. Коли за вікном лунає залп, Лія навіть голови не піднімає від рукоділля.

— Ти що, зовсім не боїшся? — запитую.

— Не боюся. Тільки коли дуже близько падає. А так — ні. Це минулого літа я увесь час у підвал ховалася, зараз звикла.

— Нічого собі звичка, — кажу я.

— Тьоть Оль, а у вас у Києві не стріляють?

— Ні, не стріляють.

— Зовсім-зовсім?

— Я жодного разу не чула.

Дівчинка дивиться на мене недовірливо, і мені стає якось не по собі.

Лія зробила мені браслет, схожий на плетену веселку, а мою сумку тепер прикрашає плетена фіолетова сова.

* * *

Якщо вирішиш погуляти центром Донецька, додому маєш повернутися до 20:00. Пізніше громадський транспорт майже не ходить. Служби таксі працюють до 23:00, а потім до шести ранку — комендантська година.

Дороги в Донецьку кращі, ніж у Києві. Ями від снарядів латають практично моментально. Машин містом їздить мало, а ввечері й перехожих на вулицях майже немає. Повз мене проїжджає БРДМ, на якому мальовничо вмостилися люди в камуфляжі зі зброєю в руках. А назустріч броньовику їде караван величезних вантажівок з гуманітаркою. Зустрічний гопник акуратно, косуючи на мене поглядом, викидає недопалок в урну.

Багато що в місті не дає забути про те, що це вже не колишній довоєнний Донецьк. Скрізь прапори “ДНР”, на ятках — сувеніри з відповідною символікою. Вулицями ходять патрулі, на білбордах соціальна реклама на кшталт “Будуємо республіку разом”, у багатьох будинках вікна заклеєні скотчем хрест-навхрест, у новинах — відповідне інформаційне тло.

У магазині мобільних телефонів продаються флешки у вигляді танків. У Донецьку ходять рублі, але продавці охоче беруть українські гроші: “Ми за гривні товар беремо”. Саме в ці дні пустили у продаж SIM-карти нового мобільного оператора “Фенікс”, запущеного на базі “націоналізованого” “Київстару”. Дехто цілком серйозно радив мені його купити.

Центр міста дуже ошатний: квіточки, фонтанчики, лавочки. Псують враження тільки зачинені магазини. Що далі від центру, то більше слідів війни. Дедалі частіше трапляються побиті осколками будинки й забиті фанерою вікна.

Будинок чоловікових батьків на Текстильнику з усіх боків посічений снарядами: кількох квартир просто немає — пряме влучення, вставляти вибиті шибки мешканці не квапляться. Біля під’їзду — меморіальна дошка й живі квіти у вазі: тут під час обстрілу загинув хлопець, який невчасно вийшов погуляти з собакою.

Квартира чоловікових батьків уціліла. У липневу спеку в ній приємно шумить кондиціонер, перська кішка Аліса ліниво розтяглася на підлозі. Сашко наварив смачної шурпи — баранину купили на ярмарку всього по 100 гривень за кіло. Пощастило.

— Страшно було, коли на Мар’їнку пішли, — розповідає він. — А зараз нічого…

На сусідньому будинку чорною фарбою написано “Донецьк за Ук”. Фотографую на мобільний.

— Не дописав, спіймали, — коментує Сашко.

* * *

Від’їжджаю раненько в суботу. Від будинку батьків до Критого ринку порожніми дорогами таксі долітає за п’ять хвилин. Сідаю в мікроавтобус, віддаю водієві гроші. Бус котиться містом, підбираючи пасажирів.

У Донецьку починається новий день…

Дорога з “республіки” в Україну сильно виснажує. Пости “ДНР” автобус проїжджає досить швидко. На українських перевіряють ретельніше. А головне — потрібна перепустка, без неї ніяк. Мусиш доїхати до Майорська на “приватнику” або на маршрутці, а потім вистояти чергу на автобус до блокпоста на Зайцеве. Потім іще одна черга — найдовша, до КПП, де перевіряють перепустки. Від Зайцевого іде наступний бусик — на Слов’янськ, Костянтинівку, Артемівськ.

До теми: У секторі “М” 

Серпнева спека, спрага, діти просяться в туалет. У кущі з дороги краще не ходити — були випадки, коли в “зеленці” люди підривалися на мінах. Тільки нещодавно біля блокпоста поставили дерев’яні туалети. Мені пощастило: своєї черги в Україну я дочекалася всього за годину. Минулого разу стояли більше трьох годин. 

За чергою наглядає засмаглий солдат. На плечі в нього татуювання з сонечком, на зап’ясті жовто-сині фенічки. Над блокпостом лунає його одеська говірка:

— Дівчино, дівчино, у вас усе добре? — суворо запитує білявку в шортиках.

Білявка здивовано киває.

— Ну, дивіться мені, а то довго стоятимете, одружитися з вами доведеться! Нє, ну шоб ви були здорові й коліна у вас не боліли, відійдіть з дороги ліворуч два кроки! А це шо за два штрихи на узбіччі?

Чутно, як він сварить якогось чоловіка в “шістці”:

— Ні, ну задовбав мене! Він мені робить таку хвору голову, якої не робить моя теща!

Черга стримано хихикає. Дехто фиркає, але всі з цікавістю спостерігають за одеситом.

— Треба рабів нових набрати, а то старі вже закінчилися. Учора одного в карти програв.

Уже майже ніхто не сміється.

— Ви шо, невже вірите в ці байки? — ні до кого не звертаючись запитує солдат.

Черга мовчить.

— Добре, я в катівню, — ховається в гарячому фургончику.

У чергах люди нервують, сваряться, хто лає “ДНР”, хто — українську владу.

— Як бидло тут стоїмо, — сичить крізь зуби підтоптана жінка з великою сумкою.

— Це безпека, вони ополченців ловлять. Вони всі в базі є, і сім’ї їхні у списках. У знайомої чоловік в ополченні, так і вона, і вся її сім’я в чорному списку, — пояснює якийсь дядечко.

Вагітних і з дітьми пропускають у “пільгову” чергу.

— Дитина в них одна, а пішли, ти дивися, шестеро, — обурюється хтось за моєю спиною.

— У мене документи дитини, документи, документи! Нам в один бік усім, — лементує бабця з “пільгової” групи.

Сотні незадоволених поглядів упиваються в спини сімейства.

* * *

Дорогою в Донецьк наслухалася розповідей. Люди обговорюють, як отримати перепустки, як хто черги своєї чекає, у кого що перевіряли. Когось не було в базі, і невдаху “завернули”. Військовий по рації передає про людину з фальшивою перепусткою.

— Ми вчора годині о третій приїхали, ночували тут у машині, — розповідає парочка на “Ланосі”.

— Злива вночі була, а потім тут постріляли трошки. Але нічого страшного, не влучили, це не дуже близько, — усміхається дівчина.

— А нас на машині не пропустили, — скаржиться жінка в чорних окулярах. — У нас дві мультиварки були й помідори. Багато помідорів, сказали, торгувати, мовляв, їдете! А як закривати, коли в Донецьку помідори по 70 рублів?

— Треба було кожному в черзі видати по кілограмчику, гляди, всі помідори й пронесли б, — не розгубився чоловік-порадник.

— А ми минулого разу м’ясо везли з Костянтинівки, три кіло. У нас дороге, — зітхає жінка в червоному. У руках у неї велика пачка памперсів, з пакета стирчить дитяча парасолька.

— Мені діти перепустку по Інтернету зробили, я сама на комп’ютерах не розуміюся, а вони там щось понатискали, сказали, що готово.

— Добре, коли діти розумні, — зітхає поруч дідусь в окулярах. — А недавно одного не пропустили. Сказали: у базі немає.

Мені пощастило: моя перепустка в базі була.

* * *

Костянтинівка справляє гнітюче враження. Розбиті дороги, обшарпані кіоски біля вокзалу, будинки з потрісканими стінами. То тут, то там видно сліди боїв: то тут, то там проминаємо спалені заправки, Горлівка наїжується розбитими вікнами, ринок “Господар” біля Ясинуватої лякає примарами старих вивісок. Намагаюся не згадувати, як узимку маршрутка Горлівка—Артемівськ наїхала на міну. 

Автобус їде повз занедбані поля, у вікнах віддзеркалюються терикони.

* * *

На шляху з Донецька на Зайцевському КПП солдат з ноутбуком пробиває мій паспорт по базі:

— У Київ їдемо? Що там?

— Живу, працюю, — відповідаю.

— А в Донецьк нащо їздила?

— Там — тато, мама, сестра, племінники…

— Купа родичів, словом, — перериває контролер. — Чо батьків не забрала?

— Не хочуть залишати квартиру. Вони вже на пенсії, не хочуть жити на винайнятій квартирі. Бояться, що будинок розмародерять, — пояснюю я. Неприємне відчуття, ніби виправдовуюся.

— Треба було квартиру продати, — чи то розмірковує, чи то командує людина у формі.

— Там квартиру не продаси — вокзал поруч, небезпечне місце.

— Ну да, — з розумінням каже він і повертає паспорт. — Щасливої дороги.

Ховаю документи. Важка сумка натирає плече, а попереду ще 200 метрів до автобуса. Вітер обдає мене порохнявою хмарою. Полудень. Черга з машин видовжилася майже за обрій.

Дорога з Києва до Донецька на перекладних зайняла в мене
20 годин.

Артемівськ. За дві години від війни

Після курної Костянтинівки Артемівськ здається мало не мегаполісом, зберігаючи при цьому привабливість неспішного провінційного містечка. Десь поруч іде війна, про яку нагадують часті зустрічні солдати й поодинокі військові машини. Вечорами чути гуркіт гармат. Як і в Донецьку, місцеві непомильно визначають прильоти, відльоти і навіть вид озброєння. 

— Наш мер просто поведений на трояндах. Їх тут сила-силенна. Правда, деякі викопують по ночах. Але однаково багато, — з легкою гордістю каже мені Ліза.

— Що, навіть більше, ніж у Донецьку? — дивуюся я.

— Звісно. Недавно навіть рекорд України за кількістю кущів установили!

І, ніби погоджуючись, гойдаються на вітру рожеві пуп’янки на кущах навколо знесеного пам’ятника революціонеру.

* * *

В Артемівську все нагадує про те, що це — Україна. У жовто-синє пофарбовані стовпи, біля будинків висять державні прапори, подекуди на стінах самопальні графіті на патріотичні теми. “Україно!” — красується на паркані чийсь порив. А поруч — “Донбас — він був і буде нашим”. Утім, підпис під “нашим” густо замальований чорною фарбою.

* * *

— Місцеві вже звикли до солдатів, — розповідає Ліза. — Вони й квартири часто винаймають для рідних, і товари купують у магазинах, іноді ходять у перукарні й кафе.

Перелом у ставленні місцевих до військових стався під час виходу військ з Дебальцевого. Тоді розгублені, змерзлі й голодні бійці заполонили невелике містечко. Артемівські активісти забирали вояків додому. Зморені солдати засинали прямо на підлозі, а в будинках усю ніч гули пральні машини. 

Про те, що робилося тоді в палатах і коридорах військового шпиталю, Ліза згадувати не любить. Запам’яталося інше. Як у лікарняному дворі сиділи солдати, і куховарка винесла їм каструлю борщу. Ложок не було, на морозі чоловіки їли той борщ руками, пригощаючи цуценят, яких притягли з собою за пазухою.

* * *

П’ю каву у прохолодному ресторанчику. На центральній площі двоє хлопців у військовій формі годують зграю голубів, щедро розсипаючи зерно з маленького мішечка. Птахи обліпили хлопців з голови до ніг. Навколо збирається купка малих пацанят.

— Зробіть так, щоб він у мене на голові сидів, — кричить хлопчик років восьми у кумедному картузику.

Солдат Сашко насипає хлопчику зерно на козирок. Голуби махають крильми, хлопчисько задоволено мружиться, Сашко сміється, блискаючи білими зубами.

— Карателі, — зітхає мимохідь дідок. — Хороший кадр, — схвально додає за кілька секунд.

* * *

Моя подруга опікується проблемами переселенців. Частина біженців, щойно в Дебальцевому “притихло”, повернулася додому. У місті залишилися ті, кому повертатися нікуди. Багато хто вже обжився у виділених кімнатах.

— Іноді мені здається, що мене звати Гуманітарка, — беззлобно каже дівчина. — Щойно мене бачать, перше запитання: “Лізо, коли гуманітарка буде?”.

На вокзалі зустріли маму з дочкою. Дівчинка привіталася з Лізою.

— Переселенці, у мами п’ятеро дітей, — розповідає подруга. — Відпочивати їдеш? — запитує дитину.

Дівчинка усміхається і киває.

* * *

Не всі місцеві схвально ставляться до патріотів. Меморіальну дошку на честь Дмитра Чернявського, убитого в Донецьку на проукраїнському мітингу, двічі розбивали ночами. Загиблих українських солдатів з місцевих часто ховають по-тихому, щоб вандали не сплюндрували могилу. Деякі горлівчани, приїжджаючи по продукти в Артемівськ через пропускний пункт сектора С, ремствують у чергах: “Коли у вас тут уже “ДНР” буде? Набридло через блокпости їздити”.

Не всі розуміють, що тоді по продукти доведеться їздити ще далі…

* * *

В Артемівську багато рекламок про поїздки в Росію. Ростов, Краснодар, Пітер, Москва — оголошення з телефонами перевізників красуються на кожному кроці. Хтось навіть рекламує свої послуги, написавши на асфальті контакти кольорами українського прапора. Мабуть, якийсь особливий різновид місцевого тролінгу.

Проходимо повз алею троянд. Позаду окрик:

— Дівчата, куди ви? Не тікайте!

Оглядаємося. За нами дядечко з відром великих груш.

— Так, швиденько взяли по грушці, — командує він.

Ми сміємося. Тепла груша приємно лежить у руці.

— Таке у нас місто, — усміхається Ліза…