Тарас Прохасько: Звичність затирає пам’ять більше, ніж малознаність

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.

Думаючи про минуле, про те, що було і що хто робив, все бракує того сновидського матеріалу, який дозволив би більш-менш повно відтворити тогочасне тло, на якому все відбувалося. Без цього тла ні реалістичний спогад, ні оцінки минулих вчинків не можуть бути достатньо промовистими. Особливо це стосується речей, які близькі нам і тривають досить довго. Скажімо, діти, батьки, наші долоні, міста. Звичність затирає пам’ять більше, ніж малознаність.

У Львові весна 1986 року — тридцять років тому — почалася дуже артистично. Цілий січень і лютий постійно сніжило, кучугури снігу звужували вулиці, на усіх згинах і виступах впевнено трималися показові нашарування снігу. І постійно було досить темно.  А рівно 1 березня з’явилося сонце, яке виявилося вже достатньо міцним, і у розчині цього світла, яке аж пекло, нагріваючи тодішні чорні плащі і куртки, усі сніги почали плавитися одночасно. Усі хідники і вулиці залила безцінна льодовикова вода. Грубий сніг зійшов за два дні. Щось ще лишилося хіба у тих закапелках під «наметом дерев» (як кажуть лісівники), де невдовзі мали з’явитися львівські фіалки.

У Франківську було подібно. Але у березні, вже голому і невкритому, знову стало холодно.

Я був весь цей час у Львові. Мій брат Юрко — у Франківську. Ми звикали до того, що наші місяці почали бути неоднаковими для обох.

Юрко вчився фотографувати. Саме у той період вони з вчителем відпрацьовували правила фотографування міста, архітектури, міської архітектури, вулиць. Юрко уже знав, і пам’ятає це дотепер, що найкраще робити такі знимки у непрямому, розсіяному світлі. Ніби з умброю. Однієї неділі (те, що неділя, потім буде помітно на фотографіях з того дня) він вийшов відпрацювати завдання учителя, бо світло було найсприятливішим. Заодно виконував ще одну місію — у самому середмісті Франківська з’явилося кілька загрожених історичних каменичок, які міська влада готувала до зносу.

Чомусь — і це дуже важлива деталь — він одягнув татів шкіряний плащ. Коли ми підросли, то часто одягали щось татове, але цей плащ був таки досить викличним. Такі шкіряні плащі показували у кіно. Такий плащ мав навіть Штірліц.

У неділю, ще й березневу, ще й пізнім ранком було майже порожньо. Навіть довкола Ринку і ратуші (єдиної у Європі ратуші у стилях арт-деко і конструктивізму одночасно, це наша теперішня гордість, її видно на знимках). Особливо ретельно Юрко відзняв кутовий двоповерховий спорожнілий будинок колишнього готелю «Брістоль», в якому помер перший галицький композитор, який займався тільки компонуванням, Денис Січинський. На розі біля будинку ще стояла тумба «пиріжки-чебуреки». Голодний Денис Січинський навідувався до нашої прабабці на обіди, а Юрко Андрухович написав чудесного вірша про цей «Брістоль» і Січинського.

Потім брат перейшов до ще однієї каменички з протилежного боку площі, яка теж мала бути знищена. Біля тодішнього базару (тепер годі йняти віри, що вся базарність Франківська вміщалася на такому обмеженему кавальчикові міста), звідки ракурс був найкращим, до нього підійшов якийсь таємничий тип. І почав відразу випитувати — «на кого работаеш». Можу собі уявити радість молодого провінційного кагебіста. У його марудне життя увірвалося щось екстраординарне. Підліток у рідкісному шкіряному плащі фотографує мальовничі руїни у центрі режимної і закритої області. Його фантазія, налаштована на кафкіанські штампи, вималювала таку ситуацію: цей хлопчик фотографує понищені будинки для того, щоби переслати знимки у зарубіжні журнали, які покажуть, в яких житлових умовах живуть трудящі соціалістичного обласного центру. А плащ, про який він так мріє, є незаперечним доказом того, що хлопчик вже таким займався, і отримав шпигунський гонорар, і тепер має такий недосяжний плащ… Досі заздрю їхній фантазії — як вони уміли з кількох штрихів вибудовувати масштабні сюжети.

Цей штемп запровадив Юрка на найближчу секретну кадебістську квартиру біля самого базару (також добрий досвід, важливо було переконатися, що подібних квартир у наших містах десятки). Незважаючи на неділю, викликав старшого уповномоченого товариша, бо справа вирисовувалася струнка і неординарна. Офіцер прийшов. Наполягав на тому, що «єму 15 лєт» і попровадив затриманого Юрка до дитячої кімнати міліції. Йшли попри вірменську церкву, попри рідну п’яту школу. Юрко зауважив, що майор чи капітан, почувши про те, що брат просто цікавиться архітектурою, почав пробивати його дурнуватими провокаціями на обізнаність. Питав, скажімо, «какого періода етот дом». Юрко казав — австрійського. «Да нєт, он польского». Не знати, навіщо той так робив, адже дім справді був збудований ще за Австрії.

У дитячу кімнату міліції викликали тата. Тато взяв з собою цілу пачку знимок міста, які Юрко зробив давніше. Це мало слугувати доказом того, що його дійсно обходить лише архітектура і техніка фотографії. Уявляю собі облом з вибудуваним кагебістами сюжетом, але їх таки відпустили. І — що важливо — не конфіскували плівку.

Тепер я уважно розглядаю ці знимки, щоби твердо запам’ятати, яким було тло тоді, коли щось відбувалося або хтось щось робив. Щоби переконатися, як радикально змінюється те, змін чого практично не зауважуєш і не усвідомлюєш. Хіба що у снах.