Тарас Прохасько: Жертва завжди іде назустріч злочинцеві?

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.

Наша школа була у старому будинку. І це вражало. Насправді саме ця будівля була тим найважливішим, чого ми навчалися у школі. Попри усі жахи, які були в ній затаєні – поліція, НКВД, розстріляні влітку 1941, гестапо, міліція… Будинок школи, його пивниці, сходи, високі двері, глибокі підвіконня були важливішими від більшості уроків. Окрім будівлі були ще й вчителі. Серед кількох визначних був і він. Учитель історії і суспільствознавства.

Досить молодий, але не дуже – таким було його означення. Відчувалося, що він є гібридом – це дитяче враження. Хитромудре переплетення галичанина, франківського, місцевого, цілком зануреного у нашу містечкову провінційність, із радянським ліберальним інтелектуалом, подібним на Мамардашвілі, бо надто масштабніший від нашої реальності. В середині вісімдесятих він взявся викладати ще й такий дивовижний предмет як контрпропаганда. Його цікавили такі речі, правдоподібно, він був софістом, і міг доказати будь-що з того, у що не вірив. Якраз тоді актуальною стала контрпропаганда. На цих уроках нас учили, як спростовувати західну пропаганду про те, що радянська імперія – це імперія зла. На цих уроках ми дізнавалися дуже багато цікавих речей, яких би ніколи не дізналися, коли б не контрпропаганда.

Учитель нам подобався ще й тим, що – фактично заперечуючи марксистське положення про класову боротьбу – наче ненароком проповідував індуїстське вчення про касти. Його практика полягала в тому, що на уроках він по-справжньому працював тільки з тими, кого вважав брахманами. Кілька людей із пересічного шкільного класу.

Брахмани – бо їм нічого не треба окрім цікавості. Він знаходив цих дітей, і вони були тими, з ким він говорив про контрпропаганду. Говорив про те, що касти є у кожному суспільстві, що кожна каста має свої інтереси, що розвиток кожного суспільства – це узгодження протилежних інтересів. Крім брахманів у нього ще були воїни (яким потрібно воювати у будь-якій ситуації), власники-споживачі , майстри, які цікавляться тільки розвитком свого ремесла… Учитель умів роздавати потрібне усім . З одними говорив, іншим давав потрібні для екзаменів знання, комусь просто добрі оцінки ні за що.

Але найцікавіше почалося, коли він розпочав дискусію про то, що жертва завжди іде назустріч злочинцеві. Ми цього не могли зрозуміти. Ми не розуміли, що це назустріч може бути водночас в одній особі. Не розуміли, що у кожному свобідному виборі уже закладений злочин, який буде цьому виборові протистояти, бо і сам цей вибір містить елемент злочину.

Певні знаючі казали, що насправді він є жидом. А ми собі думали – це ще ліпше, бо він знає, що таке бути жидом у цьому суспільстві. Знає, що каже, коли каже про жертву, яка завжди іде назустріч злочинцеві. Усім своїм життям.

Я бачив цих дівчат постійно. Вони хотіли свободи. Так вони розуміли власну жіночність. Малолєткі показували піську. Школярки були з учителями. Неповнолітні намагалися зробити все те, що жінкам між першим причастям і визначеним повноліттям робити не слід. І я знаю нормальних пацанів, у чиїх телефонах записано кілька сотень номерів місцевих молодих дівчат, котрих можна покликати, і вони прийдуть. І тяжко собі уявити, що їх так багато, і що всі вони поруч, і всі живуть нормально у всіх наших містечках і селах.

А ще я знаю молодих жінок, яких постійно б’ють молоді чоловіки, до кого чіпалися найближчі родичі, які мусили робити мінєти будь-де, яких змушували віддаватися у всіляких умовах, яких боксували, матюкали, любили, вважали курами, овцами, козами і шмарами всілякі українські хлопці.

І раптом якась така малолєтка, яка пройшла через це пекло, прибилася до арабських студентів. Вони її, звичайно ж, розбещували – так це прийнято називати. Але вона, можливо, вперше у своєму житті зустріла добрих і цікавих чоловіків. Їда, спокій, тепло, розбещення – все це набагато краще, ніж то, що їй траплялося досі у родині, у школі і на вулиці. І то, що її може у житті спіткати. Араби були дбайливими. Єдине, чого вони не врахували – це застарілі радянські закони про статеву зрілість.

Тепер у моєму провінційному місті скандал. Факельні походи, лекції, пікети, арешти. Тринадцятирічна дівчинка жила з арабськими студентами. Не дозволимо кончєним арабам робити з нашими дівчатами то, що маємо робити тільки ми. Арабів треба покарати. Аби було верховенство права. Аби вони знали, що тут їм не там. Аби ще раз пересвідчитися, що чорні не зможуть уникнути відповідальності так, як її уникають наші рідні білі і чорняві.

Дівчинка, до речі, не має до арабських студентів жодних претензій. Їй не було з ними зле. Вона ще нічого не розуміє про жертву, яка йде назустріч злочинцеві. Вона ще не знає, як її використовують ті, хто називає себе її захисниками. Вона ще не може осягнути, що вся ця істерія із арабською загрозою Європі, нам, котрі у ту Європу хочуть, нам, ще задовго перед Європою – попросту добре вибудувана пропаганда, що відволікає він найголовнішого.

А найголовнішим є то, що росіяни, а не араби, можуть розмити Європу. І у жодному разі не треба об’єднуватися з рускими тільки тому, що вони білі. А франківських уяв’язнених арабів добре би було звільнити із дурнуватої тюрми, в якій би не хотів сидіти жоден міщанин. Щоб не було соромно за особливості нашої цивілізації.