Мені поталанило з учительською працею. Я працював у різних школах кілька разів по одному році. Тому, приходячи на роботу після довгої паузи, міг насвіжо спостерігати і за еволюцією українського шкільництва, і за змінами у настроях та мотиваціях нових поколінь учнів, і за трансформаціями у педагогічних колективах, і за методами управління та керівництва відповідними відділами міської і обласної адміністрацій, пише Тарас Прохасько у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
Іншою перевагою було те, що я завжди був дуже потрібним на цьому місці, але тимчасовим. Дирекція знала, що за рік мене не буде, тож про ніяку кар’єру (а відповідно і мій страх) не йшлося. Крім того, я викладав предмет, який колись вивчав в університеті, але тим часом займався зовсім інакшими справами. Все це дозволяло мені бути абсолютно неуспішним вчителем. І дало можливість зробити певні спостереження і висновки, недоступні у іншій ситуації. Провадити експерименти, які цілком не підпорядковувалися шкільній програмі.
Передовсім я переконався, що у будь-який рік, у будь-якому класі зберігається певна пропорція серед учнів. Приблизно десять-п’ятнадцять відсотків – дуже гарні. Себто інтеліґентні, бистрі, легкі, мотивовані (щоправда, мотивація у них дуже різна – в тому числі і не цілком етична). А передовсім вони виховані. За ними видно дім, батьків, культуру, з ними добре співіснували ще перед школою. Школу вони сприймають як частину свого відкритого до відкриття світу життя. Стосовно виховання, то не йдеться про послушність, старанність чи успішність. Вчаться вони по-різному, але вміють рефлектувати і здобувати в такий спосіб різноманітний досвід. Школа їм не перешкоджає бути собою.
Інших десять-п’ятнадцять відсотків – скалічені. Їм ніколи ніхто не пояснював нічого про життя і про себе. Вони аґресивні, нахабні, люблять принижувати і вряди-годи поважають силу. Деструкція і пустка – це їхня атмосфера. Школа їм потрібна тільки для того, щоби не залишатися на самоті, яка їх гнітить. Шкільні роки і дні, окремі уроки вони просто перебувають, вигадуючи якісь нові трюки. Зрештою, серед них досить симпатичних і розумних. Просто вони абсолютно антисистемні. Тобто, дуже системні — але в іншій єрархії.
Школа для таких потрібна лише для того, щоби – як у тюрмі – відсидіти ці роки у відносній ізоляції, під певним наглядом.
А найбільше частина – це просто звичайні споживачі, діти споживачів, майбутнє розвитку споживацького суспільства. Вони безініціативні, їм переважно нудно, їх охоплює нехіть, але в певні моменти вони можуть бути старанними, працьовитими і виконавськими. Вони можуть на короткий час запалитися ідеями промоторів, а можуть бути глядачами і свідками у акціях навіжених. Важливо, що за пластами байдужості і інертності у кожного з них можна відкопати якусь живу пристрасть. Хтось збирає гроші на якусь свою матеріальну мрію, хтось любить добре поїсти, хтось поспати і помріяти, хтось щось колекціонує, хтось розбирається в авіамоделюванні, хтось зубрить щось потрібне для подальшої життєвої кар’єри, хтось елєґантно вдягається, хтось є вже тайним алкоголіком, хтось дбає про спокій батьків….Таким школа потрібна для того, щоби проводити час із собі подібними, скорше вирости, вивчити щось дійсно необхідне, пройти програму, отримати оцінку, дістати атестат і тоді забути все зайве.
Точно такі пропорції складаються і в учительських колективах. Мотиви до роботи вчителем розділяються приблизно так само. І проблему української школи не вирішать жодні реформи, доки ця школа буде у найширшому сенсі загальноосвітньою. Де загальними є і програми, і учні, і вчителі. Без гнучкості – погибель. До того ж ідеальна школа має бути не освітньою, а виховною. Без розмов, без не програмних книжок, без етики, екології, культурології, психології, без всіляких випадкових занять і тем, які є продовженням сказаного і торкнутого вчора, позавчора, рік тому, без формування асоціативної картини світу – також погибель.
Реформу школи треба починати після кількох років радикальної зміни навчання і виховання вчителів, вищої школи. Інакше – погибель.
Хоча спочатку треба точно усвідомити чого потребує держава від державного шкільництва. Можливо, погибель – не так зле. Принаймні у ній можна довго і нормально жити.
