Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.
Час від часу мене запрошують розповісти щось про писання для тих, хто не тільки наважився щось писати, а захотів цього хоч трохи повчитися. Для цих семінарів я вигадав кілька практичних вправ, які не мають нічого спільного з технікою писання, натомість мали би дещо пояснити авторові у самому собі як особі, яка розповідає історії. Одну з таких вправ я назвав «сепаратором життєпису». Вона полягає в тому, щоби кожен – не надто часто, але регулярно – писав собі коротенькі але насичені автобіографії. Дуже правдиві, але різні за настроєм.
Наприклад: комічну, іронічну, драматичну, сумну, родинну, економічну, соціолого-статистичну, медичну, кримінальну, любовну. І головне – вдалого і невдалого життя. Залежно вже від того, що видається звитягою, а що поразкою. Така практика виводить на багато корисних і цікавих речей у найзахопливішій роботі на світі – праці над собою. Вона частково убезпечує від узалежнення від хвилевого настрою, від депресії, від самолюбування і прірв розчарування, від періодичних напливів відчуття марноти.
Свого часу я випробував таку методику на собі. Перебираючи в голові поразки і перемоги, які виявилися одними і тими ж фактами біографії. Потім почав її застосовувати до родинної історії, родинної спадщини.
Скажімо, мілітарної. Один мій дідо був героєм Першої світової. Його забрали після першого року політехніки. Вивчили на під старшину. Побував у Альпах. Зустрів свою майбутню дружину. Вижив після поранення в голову. Здобув приятеля на ціле життя – того, що витягнув його з-під обстрілу. В останній день війни потрапив до італійського полону. Два роки пожив у Італії. Вивчив мову. Отримав виразку шлунку. Наївся помаранчів. Не зміг взяти участь у українських війнах. Привіз додому кілька ваз, зроблених з гільз снарядів різного калібру. Воював за Австрію, європейськість і континентальну справедливість.
А інший. Був чехом, але займався польською філологією. Вчителював на Волині. У перший день вересня 1939 року був закликаний на війну. Боровся проти німецької навали. Загинув через кілька днів у віці 28 років. Залишив по собі зачатого сина, який ніколи не бував у Чехії.
Ще один боровся з большевизмом в українській дивізії німецької армади. Вишколювався у Франції. Потім довго мав змогу пожити у Сибіру. Бачив Байкал. Зустрів там свою жінку, з якою потім прожив тридцять найщасливіших років.
Або я. Служив у радянському війську, яке вважалося у моєму середовищі окупаційним. Присягав на вірність імперії зла. Мав допуск до фрагменту державної таємниці. Якби щось, то мав би змогу виконувати злочинні накази геріакратів. Після повернення з війська почав проти нього воювати. Всі здобуті військові знання і вміння остаточно застаріли.
Що це все – змарноване життя, ілюзія наповнення років, безцінний досвід, колаборація, помилки історії? Так є завжди – каже Кундера – людина перестрибує з одного паскудства в інше, але так з’являється відчуття темпу життя.
І ніколи наперед невідомо, до якої сепарованої автобіографії буде більше пасувати найсвіжіший відрізок прожитого. Драматичної, стоїчної, героїчної, нікчемної чи злочинної. В кожному разі вона буде вдалою, якщо є кому її розповісти. Не забуваючи, звичайно про іронію, самоіронію, про жарт.
Comments are closed.