Тарас Прохасько: Реформи тривають, покращанню нема кінця

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.

Хоча би раз на тиждень я впродовж півгодини читаю словник іншомовних слів. Маю таку потребу заради профілактичного протирання власної оптики. Нагадування про латину сприяють прозорості у розумінні різних явищ, які позначені і означені відповідними складеними словами.

Під час такого читання завжди виявляється, наскільки дійсність, яку ми маємо на увазі, безліч разів повторюючи якісь поняття, відрізняється від того, що закладено у первинному значенні слова. Наприклад, слова «депутат», або «реформа». А ще у словниках іншомовних слів переважно є чудесний розділ з так званими словами і виразами, які у нашій мові вживаються у латинському написанні. Тобто, зазнають мінімального спотворення.

Цього разу я наткнувся на лапідарний вислів, поданий французькою, про те, що компарезон не па резон – порівняння не є доказом. І відразу почав згадувати і порівнювати, бо нічого не хотів доказувати. Незважаючи на зустріч із ще одним висловом – аргументум екс сілєнціо – доказ із замовчування.

Двадцять пару років тому у наших містах і селах розпочалася велика реформація, яку уможливила революція у квестії власності і підприємництва. Більшість свідомих громадян розуміла, що нова європейська держава попросту не може відбутися, якщо не почати щось робити із закладами громадського харчування, а передовсім – із кнайпами.

Спочатку з’явилося нове слово, яке стало загальновживаним, – бар. А тоді почали з’являтися бари. У кожному конкретному випадку поняття наповнювалося різним значенням. Але бари відкривалися всюди, вони стали найпомітнішою інституцією реальних змін. Відповідно з’явилися люди, які ці бари створювали – і власники, і виконавці-бармени. То був золотий час кнайпових реформ. Кожен, хто мав засоби, отримував можливість створити щось небувале. Підприємці перетворилися на ідеологів і спонсорів, бармени – на розробників, впроваджувачів і здійснювачів. Барів стало багато і ставало щораз більше. Тож виникла потреба у кадрах, у нових обличчях, у виразниках інтересів громади, у слугах народу, у службовцях, у найнятих менеджерах – у барменах. Бути барменом стало так само модно, як тепер модно бути депутатом. Звідкись з’явилася маса людей, які – бажаючи бути причетними до реформ – вирішили податися у бармени.

Я теж там був. Більше того, я був у самому осерді, немов на засіданні якоїсь міської ради, бо кожної ночі у барі, в якому я працював, збиралися після роботи бармени з цілого міста. Після закриття своїх кнайп, вони ніяк не могли втихомиритися і приходили до бару, в якому не працювали, щоби на собі відчути весь чар реформ, щоби побути звичайним народом. Кого там тільки не було, але всіх об’єднував високий статус бармена.

Зрозуміло, що переважна більшість була дилетантами і новаторами. Хоча не обходилося і без старих професіоналів, чий консервативний професіоналізм виявився хибним у нових умовах, та все ж був якоюсь базою. Всі вони були самозванцями – самі вирішили делегувати себе у цю діяльність заради загального добра. І всі були обраними, бо пройшли кастинг ідеологів та спонсорів.

Кожен мав своє уявлення про те, яким має бути ідеальний бар, що по-справжньому потрібно ідеальному відвідувачеві ідеального бару і що – відкинувши ідеалізм – реально зреалізувати. Більшість з них хотіли добра і людям, і країні, і ідеї розвитку європейської спільноти. Більшість знали, що для цього потрібно зробити. Більшість хотіли самовиразитися і самореалізуватися. Усі хотіли при цьому заробити і розбагатіти.

Усі прагнули бути порядними щодо клієнтів, усі намагалися обдурити і власників, і – разом з ними – податкову та інші служби. Більшості подобалася їхня діяльність, усім подобалося їхнє життя. Вони справді багато і тяжко працювали у сфері обслуговування. Більшість з них стали умілими барменами. Частина з них залишилися у цьому світі на все життя, незважаючи на те, що абсолютна більшість барів перестали існувати.

Натомість з’являлися нові бари, нові ідеології, нові спонсори. Зрештою, виявилося, що реформування – не одноразовий акт. Реформи тривають, покращанню нема кінця. Приходять нові бармени, які вже нічого не знають про революцію двадцятирічної давності. Я згадую всіх тих з минулого і розумію, що лише одиниці з тогочасної навали реформаторів хотіли передовсім зробити попросту приємне тим, для кого вся ця індустрія призначалася. І бачу, що більшість з них не сприйняли ні клієнти, ні власники, ні інспектори. Просто ще не час.

З того всього я дуже радий, що так багато чудесних людей, котрі були кандидатами у депутати, не пройшло у теперішні органи місцевого самоврядування. Є шанс, що вони будуть реально реформувати то, з чим працювали досі.