Не конче навіть казати, що сам собі винен. Це і так зрозуміло. Сказати варто лише тому, аби відразу з’ясувати, що все було зроблено усвідомлено.
Такий собі експеримент, наближення до реального життя, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Цілу попередню зиму, починаючи ще від осені і закінчуючи мало не квітнем, я багато палив у печах. Просторі кімнати, стіни яких виходять на найвітрянішу сторону, до того ж північно-східну, досить довго тримають вересневе тепло, але потім так само надовго промерзають грубі стіни, і буває, що пізньої осені або ранньої теплої зими повітря з повідкриваних вікон виявляється теплішим, ніж муровані сейфи студені.
Я палив у кількох печах, бо одна зігрівала малу дитину, а інша – стару маму. Коли йдеться про виживання – а вдома все одно ніколи не було тепліше від температури комфорту, вісімнадцяти за Цельсієм, – то стратегічне мислення притуплюється. Вже не дуже здаєш собі справи з того, скільки це може коштувати, звідки з’являться гроші, щоби не бути боржником.
Гроші того сезону з’являлися у такому темпі, щоби вистачило на харчі та інші незначні необхідні витрати. Газ я брав на бороду. Впевненість підсилювалася незгодою з тим, як ця монополія працює, чому наше зігрівання коштує саме так. Ніяких радикальних удосконалень я не хотів, бо надто поважав задум архітектора, який все спроєктував власне так, надто цінував цей простір, щоби порушити його автентичність – зрештою, це вже історична споруда, чия територія підпадає під поняття заповідності. Тож якісь зміни забороняються законами тієї ж держави, яка продає газ за цінами, які сама встановила, людям, які тут живуть і отримують мінімальну пенсію, яку ця держава сама визначила. Очевидно, що відбувається ще одне витіснення. Ви, прошу пані, мусите вирішувати самі – триматися надто дорогого дому зі своїми комічними можливостями чи вчинити розумно і віддати його тим, хто гідний дати собі раду, а самій відмовитися від розкоші і лагідно зажити у новій затишній нірці.
Добре, так раціонально. Але що робити зі старенькою, яка тут народилася вісімдесят років тому. І ще достатньо притомна, щоби мати якісь сентименти. І цих кілька кімнат, яких їй забагато, – це уламок з того цілого будинку, який збудували її батьки, які не були експлуататорами, і цей уламок залишився у неї якимось дивом, підсиленим усіма можливими в такому випадку насильством, травмами і страхами. Це її обрізана батьківщина, яку вона ніяк не може самостійно втримати через те, що її держава визнала себе спадкоємцем тієї, яка це насильство узаконила.
Я, котрий живе у цьому домі не стільки як продовження роду, а скоріше як доглядач, ніколи не уникав відповідальності за використане, попросту розумів, що цього неможливо зробити вчасно. І тому вони прийшли. Якось, повернувшись з прогулянки, застав у дверях папірчик, який повідомляв каліку, яка навіть не могла до тих дверей підійти, що їй перекритий доступ до користування побутовим газом. На вхідній трубі справді була накладена пломба. Газу справді не було.
Ну і срав пес… Ще достатньо тепло. Є ще електрика – і на якийсь там день я позичив електричну кухоньку. Вода була надто холодною, щоби комфортно купатися і мити начиння. Але ж не конче купатися щодня, помити голову можна водою, нагрітою у електрочайнику, і є ще сода, яка не дасть тарелям вкритися шаром жирного бруду.
Особлива гідність громадянина може полягати у відмові від благ, які спроможна забезпечити тільки його держава. Цілий місяць я ніяк не виправляв ситуації, пробуючи натякнути газовому монополістові, що у ринкових умовах насправді він більше зацікавлений у такому інтенсивному споживачеві, ніж ми всі у його монополії. Власне так колись у різних точках світу і часу робилися масові акції лагідної непокори. Заломився я на найбанальнішій речі – мамі врешті стало так зимно, що хіть запаленої печі була важливішою від реальної потреби палити, а не накриватися додатковими ліжниками. Безпомічні у всіх сенсах вкотре стали визначальним чинником у величній боротьбі за незалежність. Я здався, і газ знову з’явився.
Повчальним натомість було спостереження за двома бригадами – одні відрубували, інші подавали. Силовиків я бачив здалеку у місті, вони йшли на якусь нову акцію. Неможливо було їх не впізнати. Круглі, ситі, бикуваті, коротко стрижені, модні мешти, штани і куртки з дев’яностих. Саме таких посилати у помешкання, де лежать паралітики, плачуть діти, розпачують матері і запивають безпомічні захисники. Рука не затремтить.
А ті, що вмикають, зовсім інакші. Вони подібні на прометейчиків. Вони люблять цю стихію, якій служать, і кожен запалений ними вогник, який дарує нещасним життєдайне тепло, – це кавальчик світового тепла, до якого вони причетні безпосередньо.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
