Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.
Основою для подібних розмислів є передовсім екологія. То вона твердить, що на кожен біотоп впливає безліч чинників. Але є такі, які від яких у певний момент залежить найбільше – як піде далі життя цього біотопу. Сіль, вода, сонячне освітлення, якісь мінерали і гриби, тривалість ясного дня – та все може стати вирішальним критичним фактором, який або щось уможливить, або щось заблокує. Філологія і лінгвістика не далеко втекли від екології. Бо все, що може бути сказаним, є можливим, все що є можливим, може бути сказаним. До речі, так вирисовується єдність і поєднаність матерії і Духа, ідеї, снів, літератури.
Щодо літератури, то – попри багатство можливостей конкретних прикладів, яких так часто не вистачає у теоретичних дискусіях – достатньою ілюстрацією можуть бути дві (цього досить) повісті Астрід Лінґрен. Пепі була надзвичайно сильною. Карлсон міг літати. І все. Досить надання комусь однієї властивості, щоби підпорядкувати реалізм і реальність чинникові цієї одної властивості.
І ще один пункт: так звану альтернативну історію, в якій йдеться про те, як могло би бути у минулому або майбутньому, якби не нє, ніщо не боронить помістити у теперішнє, дофантазовуючи – якби так…
Так багато говорю про метод, щоби запевнити, що ця моя реляція не є ні звинуваченням, ні доносом, ні розслідуванням, ні викриттям. Звичайна дитяча література, в якій можливе все. І президент, про якого йдеться, зовсім не є тим президентом, який тепер у нас є, якого ми тепер маємо. В альтернативній історії ним міг би бути хтось інший. Але основна його літературна ознака — як із силою Пепі або моторчиком Карлсона, як критичний вимір певного екологічного чинника — полягає в тому, що він не може не бути ставлеником Росії.
Бо Росія не могла не вибрати Україні свого президента, потрібного їй у складній грі, яка суперечить правилам нормальної логіки. Якщо це прийняти, то все стає на свої місця.
У цій альтернативній історії мало би бути так, що попередній президент України, яка є страшенно президентозалежною, перестав відповідати вимогам нової гри. Його треба було забрати хоча би тому, що з ним неможливо було би нанести удар через Донбас, який за всіма іншими показниками виглядав найкращим плацдармом. Попереднього президента потрібно було забрати, хоча би й для того, щоби у Росії жив собі до певного часу хтось такий, кого при бажанні можна назвати леґітимним.
Натомість теперішнього президента треба було зробити. Через майдан, через бульдозер, через випадково-невипадкові збіги, попри заплямованість, яку витіснили настирною мантрою про єдиного можливого. Потрібна була людина, яка би відповідно думала, відповідно говорила і відповідно діяла. Потрібно було єдино можливого президента, з яким можна було би говорити тонко. Яка могла би вдавати, що вона антиросійська, мріючи при цьому про щасливе розв’язання певних непорозумінь. Яка би мала свій дуже суттєвий інтерес.
А Росія насправді за останніх кілька століть нічого не програвала. Наразі вона не може програвати у іншому вимірі, як напір на її східні території. Росія така, що чим гірше у світі, чим гірше їй, тим краще. Її найвидатніша роль – бути особливою. Здобуття, які вона не може використати у парадиґмі решти світу, поразки і терпіння, які можуть видаватися комусь вселенськими катастрофами, нічого не значать для неї, якщо вони наголошують на її особливості. Узагальнена Росія – це останній ідеаліст у прагматизмі світового ладу.
Тому виходить так, що саме їй потрібні і безлад в Україні, і її повільний розвиток, і всілякі санкції, і театральне протистояння світовому ладові. Вона хоче такою бути, бо їй це необхідно для того, щоби далі бути. Їй важливо, щоби про неї не переставали думати і говорити, щоби її ненавиділи і таким чином захоплювалися. Щоби вона нікуди не витіснилася із нашого буття. Щоб без неї ніяк. І їй це вдається. Принаймні в Україні. Незважаючи ні на що, достатньо проросійській, куди масово заходить антипутінська російська Росія.
Звичайно, що вся українська кампанія може виявитися або стратегічним маскуванням, або витонченою ерозією уявлення про спроможність української ідеї. Чи так, чи інак, мені шкода дійсного українського президента. Ті, хто привів його до влади, невдовзі перетворять його на чергову ганьбу українців. Інакше не виходить, якщо вчитатися у Лінґрен.
