Тарас Прохасько: Генетична історія з подвійним дном

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.

В той час, коли ми зустрілися, я принципово не вживав алкоголю. Правду кажучи, було страшенно прикро, бо це було у Вахау, найкращій виноградній і винній землі Австрії. Над Дунаєм, над яким у трохи іншому місці і він прожив все своє життя. То ти алкоголік – спитав-ствердив він. І навіть тоді не втримався, щоби не заручитися своїм татом. Сказав, що його тато завжди казав, що зовсім не п’ють лише алкоголіки. І навпаки, якщо хтось зовсім не п’є, то він алкоголік. Тато і в цій дрібниці виступав авторитетом і конструктором світу.

Той, з ким я тоді говорив, був Петер Естергазі. Великий угорський письменник, великий європейський постмодерніст. До того ж представник однієї з найголовніших аристократичних родин нашої частини Європи. Бути Естергазі – це тавро найвищого ґатунку.

Недавно я випадково дізнався, що цього літа Петер Естергазі помер. І помер від раку, хвороби, яка – як кажуть деякі фахівці – дуже пов’язана із переживанням образи, жалю на когось дуже рідного, родового. Бо такі захворювання можуть означати незгоду з отриманою спадковістю, прагненням змінити те, що насправді не зміниш, бо воно так чи інакше вписане у твої клітини. У чоловіків такою фіґурою найчастіше є батько. А можна собі уявити, якої лавиноподібної сили досягає образ батька у людей, чий рід знаний на багато поколінь назад, коли розумієш, що батько – це синтетичний образ визначних чоловіків кількох століть. Він не просто той, хто тебе породив і відповідає тільки за себе. Він – той перехідник, який долучив тебе до прадавніх потоків селектованої крові.

Рід Естергазі культивував велич і благородність чинів і вчинків. З таким спадком народився Петер. Незважаючи на крах і переслідування, які родина зазнала після того, як в Угорщині і майже у всіх інших країнах, де були маєтності графів, витримати все це з таким бездоганним багатющим минулим було легше. Було достатньо етеру, на який можна було безстрашно опиратися.

У 2000 році, через два роки після смерті свого найсвітлішого героя, свого тата графа Матяша, Естергазі видав потужний роман «Небесна гармонія» (Harmonia caelestis). Сагу, в якій описана історія Центральної Європи через призму історії свого роду. Образ батька там був зібраний із фраґментів історій різних представників роду.

Роман став подією. Але, як то буває у подібних ситуаціях, Петерові відразу ж допомогли отримати документи, з яких ставало ясно, що його тато, символ незламної Угорщини, граф Естергазі,  впродовж багатьох  років співпрацював з угорською комуністичною службою держбезпеки.

Думаю, що власне тоді з’явилися підстави для прийдешньої хвороби. Щоправда, Петер спробував дати собі раду, написавши у 2002 році документальний роман-продовження «Виправлене видання. Додаток до роману Harmonia caelestis». Страшний роман, який аналізував, що було насправді і як таке може бути. Естергазі писав: «Мій батько зганьбив себе. Чи змиємо ми цей сором? Сором неможливо змити. Батько, мій батько, поводився ганебно. Я навіть не шукаю причин у тому, що в нього було, наприклад, важке дитинство, а тому показую тільки те, що є…. Навіть якщо не всіх вдалося зламати, то все ж трапилося стільки непристойностей і мерзенних вчинків, що людина призвичаїлася, бо в запліснявілій кімнаті ми теж будемо пахнути пліснявою».

Естергазі нажахав цим багатьох. Адже йшлося не про якісь давні яскраві злочини, а про нормальне життя найближчого від себе покоління впродовж кількох десятиліть, за які світ, зберігаючи видимість тривалості, зазнав найдиявольськішої ерозії.

Мого українського покоління теж стосується така проблема. Я також іноді мушу думати про те, як були включені у систему мої батьки у той час, коли вони були для мене найбільшими героями у житті. Якою пліснявою може пахнути моя кімната.

А ще важливіше, що сам себе відчуваю перехідником до того, як будуть почуватися мої діти. Хоч «сім’я за козла нє отвєчаєт», але не перестаю вважати, щоби їм дісталася генетична історія з подвійним дном.

Певним оптимізмом на цьому тлі віє від історії з донькою чеського письменника Яна Прахазки, який був героєм, якого комуністи зуміли зганьбити. Коли вже після люстрації її запитали, чи хоче вона знати, хто з її хлоців-коханців працював на держбезпеку, вона відповіла, що ні – адже вона усіх їх справді любила… Може, жінкам у цьому сенсі легше, а може, не страшно, коли не йдеться про кров?