Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.
Якщо піти якимось широченним бульваром від даунтауна, а через кілька кварталів звернути вправо і йти трохи так догори, то потрапляєш у таку частину Філадельфії, яка атмосферою нагадує Херсон або Тячів, або Очаків, або Тирасполь, або деякі вулиці біля Знесіння. Враження трохи більшої південної, ніж є насправді. Можливо, через траву через асфальт, зварений за давніми рецептурами, дерев’яні електричні стовпи з підпорою, десятками провислих дротів, сотнями фаянсових штучок, непозамітані цвіт, листя і висохлі плоди, які вітер і вода укладають вздовж хідників особливим приморським способом. А ще там зовсім нема крамниць і громадського транспорту, взагалі майже нікого нема на вулицях. Натомість десь там є чудесний український бар, де всі збираються, де ще недавно можна було курити, де відбуваються всілякі читання і обговорення.
Там мене закликали до столу, при якому сиділа дуже старша пані. Це надзвичайно важливо і цінно – попередили мене. Пані, довідавшись, що я з Франківська, захотіла оповісти свої спомини про місто з часу найраннішого дитинства. Тут була молочарня…з цього вікна щоранку визирала пані…наша брама була навпроти…у цукерні купували шарльотку і кремівку… Дійсно дуже важливі свідчення. Я слухав уважно, бо уявляв собі, як виглядають тепер ті місця, про які йшлося, бо звик сприймати спогади старих як найцікавішу лектуру на світі.
Аж раптом зі мною чи у мені відбулося щось таке, що я – не спромігшись на точніші означення – називаю на свому приватному сленгові «філядельфійським розломом» або «зламом у Філядельфії». На певній хвилині хлопчакувато-послушного слухання мені сказало – стоп. Стоп, все дуже гарно, але стоп. Я не можу більше вбирати милі, дуже особисті і надто вже безособові фрагменти не своїх спогадів. Я вже не хочу бути текою, призначеною для зберігання усіх цих шкіців і відблисків відблисків.
Адже маю свої. Такі самі важливі і непотребні. Але тільки я маю з ними щось зробити. Настільки маю, що нічого іншого уже не можу.
Хоч то, що я маю, треба ще уміти повизбирувати, витягнути. Тож вигадав такий спосіб, яким ділюся, бо саме цей спосіб є тим, що, незважаючи на особливості персональної Атлантиди, якої слід сягнути, дає можливість побачити Атлантиду. На своєму приватному сленгові назвав його «з батисфери в батискаф».
Адже йдеться про занурення (головним спогадам, тим, що до трьох років, але які роблять ціле життя, не поможе археологія, просто важко собі уявити, що розкопуєш артефакти себе), бо мандрівка у глибину потребує товщі вод, пронизаних тінню і світлом, насичених твердістю чи м’якістю. Потребує щільності, крізь яку можна пройти. І обов’язково є пов’язана з тиском і браком повітря, вартість якого вповні переживаєш після пришвидшеного виринання.
Спочатку, отже, батисфера. Залізна куля, яку опускають на тросі у глибини. Обмежене переміщення, обмежена довжиною тросу глибина, обмежений запас повітря, обмежена панорамність огляду, мусить бути хтось, кому довіряєш, хто опускає і витягне. Зате є отвір знизу, через який можна доторкнутися до предметів, залишених тобою предавно на дні. І через той отвір часом вдається увіпхати свої пащі забутим потворам і ніжним безпомічним сотворінням. Опускаєшся, бачиш предмети, передовсім предмети, і згадуєш, що вони з тобою робили.
Згодом пересідаєш на батискаф. Він вже відносно незалежний. Може плисти вздовж дна. Має прожектори і кругові (це не то, що просто круглі) ілюмінатори. Занурившись, діставшись до якогось поодинокого черепка, роздивившись його, маєш змогу розширювати площу досліджень. Бо черепки – як гриби – розміщені певним візерунком. За одним чаїться інший. Цей ланцюжок асоціацій укладається у щось більше, ніж колекція промовистих предметів. Він поступово проявляє забуті стосунки. У батискафі важливо вчасно скинути баласт і повільно, щоб не розірвалися жили, виїхати догори. Батискаф ще якийсь час може триматися, немов човен, на поверхні води. Внизу безодня, з якої щойно виплив, а тепер вона виглядає рівниною, твердю, зверху сонце і усі світила, а тебе пронизує і пестить сьогоднішній бриз.
Я навмисно не розповідав, що бачив у часи занурення. Воно настільки ж моє, наскільки нікому не цікаве. Але сам спосіб – рекомендую письмово.
