Люди Світ

Тарас Прохасько: Ето

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.

Prohasko1[1]

Це було тридцять років тому. Сподіваюся, що з того часу щось змінилося, але не думаю, що принципово. Тому давні уроки, шоки, відкриття і висновки не перестають бути свіжими, коли йдеться про розуміння тих багатьох і багатьох тих, серед яких  треба жити.

Потрапивши до армії, я вперше зіткнувся з цими людьми. Незнаними, невідомими, незвичними. Армія була гарним дослідом. Зібравши у одному маленькому місці представників різних народів, національностей, культур і безкультур’я, представників різних соціальних груп із їхнім замкненим груповим досвідом, вона дала можливість подивитися на зріз набагато ширшого і складнішого утвору, ніж той дитячо-підлітковий мікрокосмос, який здавався досконалою проекцією усього світу. Там нагадував собі натураліста з дев’ятнадцятого століття, котрий з однаковим ентузіазмом виявляє у найближчому лісі нові підвиди ожини (а у нас їх, між іншим, десять), відкриті повінню геологічні шари праісторії на високому березі маленької річечки, і бачить, що форми життя укладаються у безконечно мінливі ряди забезпечення однієї і тої ж простої функції.

У своїй провінційній галицько-радянській школі я не був відмінником. Але у бойовій частині зв’язку (связь – ето інтєліґєнція совєтской арміі) мені єдиному дозволили не вести конспекту з політичної підготовки. Передовсім через те, що міг назвати столиці усіх країн-учасників  Варшавського  договору і навіть показати їх на карті. Для більшості в елітному батальйоні це було чудом. Я не міг повірити, що всі ці хлопці вчилися за тією ж уніфікованою радянською шкільною програмою, що і я. Про більшість цих країн вони взагалі нічого не знали. І прізвища та посади обов’язкового до вивчення вищого командного складу були для них чимось, що укласти системно в голову практично неможливо. А що вже казати про тези якоїсь із ленінських праць. А ще гірше – вимовити назви німецьких місцевостей, в яких – за даними розвідки – дислокувалися частини нашого потенційного супротивника. Але найбільшим здивуванням було те, що усі ці росіяни не знали величезної кількості російських слів і висловів, які мені після школи у місті, де більше ніде не говорив цією мовою, здавалися речами першої необхідності.

Добре, школа школою. Хоч і уніфікована. На той час я вже знав про те, що реальний соціалізм в УРСР трохи інакший, ніж в Росії, де карткова система, біда і руїна. І ніхто з офіцерів не планував повертатися після служби на батьківщину, бо тут було просто нормально жити. Натомість я не міг повірити, що – навіть поза шкільною програмою – може бути така пустка. Нічого про родину, майже нічого про батьків, зовсім нічого про міста чи місця, трохи дальші від свого райцентру.

Після відбою ми не завжди могли відразу заснути. Відбій о десятій ввечір. У тепліші пори року ще зовсім ясно і духмяно. Взимку вже темно. До того ж холодно. Навіть якщо не спати – ліпше нічого собі не шукати, а лягти до ліжка. У спальні було двадцять людей. Різного призову, різного звання, різного положення у єрархії. Але всі між 18 і 19 років. Татари і башкири, які ледве пам’ятали свою мову. Два молоді і страшенно дужі буковинці. Білоруський племінник генерала. Трактористи з Кубані і Алтаю. Члени страшних вуличних банд із Самари. Бунтівні, непослушні, переконані у своїй правоті, темні, безграмотні, щирі, жорстокі, понятійні, страшні, смішні, кумедні. Безпорадні і незламні. У випадку чого – справжня загроза для потенційного вишколеного супротивника. У випадку чого – гарматне м’ясо на кілька хвилин повноцінних бойових дій.

Ми лежали у темноті у ліжках і щось говорили. Якогось вечора посеред зими я почав розповідати не про дівчат і побоїща, не про фаусти чорнила, а про раннє дитинство у горах. Про те, як мене любив дідо, як ми їздили снігами на санах, як вирощували пшеницю, молотили, піхали у ступі на кутю, як палили буковими дровами у печах, як не могли відчинити засипаних снігом дверей і вилазили з лопатами надвір через вікно, як грали саморобними картами, як дивилися через вікно на зайців і вовків, які час від часу приходили у місячному сяйві до саду, як приносили зі стриху сіно, щоби поутеплювати між вікнами, як гріли перед сном ковдри до червоних гарячих кахель печі, як гудів вітер, з’являлася перша зірка, а потому від безлічі злитих у плями зір уже не було видно чорняви морозного неба. Про вертеп, перебиранців і коляду. Про вітер з гір, який невдовзі після свят починає бути одночасно студеним і трохи теплішим…

Здавалося, що вони позасинали. Здавалося, що це тихе зітхання – крізь сон.

А потому, через кілька днів, знову після відбою, хтось сказав – ну, давай, розкажи про ето… І так було ще багато разів. Аж до весни, коли хлопців починає мусолити інший неспокій. Але було.

Тарас Прохасько

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.