Таня і зелені чоловічки

Вона народилась на Городенківщині, виросла в Івано-Франківську. Обрала нелегкий шлях військового. Служила у франківський бригаді тактичної авіації. Потім вийшла заміж і перевелась до чоловіка у Крим. Проходила службу в євпаторійському зенітно-ракетному полку. Вона й досі там. Про те, що відбувається у Криму, розповідає старший лейтенант Тетяна Сухоборова.

Старший лейтенант Тетяна Сухоборова

– Тетяно, як усе почалося?

– Вдень 28 лютого до штабу надійшов сигнал, що біля командного пункту з’явилися невідомі озброєні люди у камуфляжі. КП знаходився за містом, наш командир, полковник Андрій Матвієнко одразу вирушив туди. Невідомі сказали, що прибули для охорони зброї та боєприпасів від радикально налаштованих націоналістів.

– Вони якось представились?

– Спершу казали, що є кримською самообороною, а потім наз­валися військовими Чорноморського флоту Росії. Майже одразу продемонстрували свою підлість – щойно УАЗик з командиром від’їхав, як вони увірвалися на КП і порізали кабелі зв’язку. Наша чергова зміна забарикадувалася в одній із кімнат і цілу добу тримала оборону.

– Чому наші не застосовували зброю?

– Та бо згори отримали вказівку: «Не піддаватись на провокації. Працювати у штатному режимі».

– Як росіяни поводились?

– Вони потім таки влізли на територію частини, почали так зване «спільне патрулювання». З нами трималися ввічливо. Мешкали у спортзалі, спочатку їли лише сухі пайки. Там же й гадили. Пізніше євпаторійська громада встановила для них на КПП біотуалет. Щодня до воріт приходили місцеві, приносили росіянам харчі, квіти, називали їх визволителями.

– А як місцеві ставилися до українських військових?

– Я прослужила у Криму 2,5 роки. Весь цей час ми брали участь у всіх заходах, які проводила міська влада. Серед самих зенітників багато місцевих, або одружених на кримчанках. Жили дружно, аж поки не почався Майдан. В Євпаторії більшість людей симпатизувала владі, навіть збирали гроші на теплі шкарпетки для «Беркута». Російська пропаганда лякала жахами про кровожерливих бандерівців.

– І що, всі цьому вірили?

– Розумієте, Крим дуже відрізняється від решти регіонів України. Попервах я намагалась спілкуватись українською, але на мене дивились як на мавпу, що раптом заговорила. У Криму не було майже нічого українського. Ще у 2011-му мені заявляли: «Я вас не понимаю», «Крым – это вам не Украина», «Вы что, по-русски не умеете говорить?». В Євпаторії є 16 шкіл, лише одна українська. Навіть шкільна програма більш орієнтована на вивчення саме російської історії та культури. І вони ще казали, що в Криму «ущемляют русский язык»…

«Зелені чоловічкі» біля КПП

– Як довго блокували вашу частину?

– Пригадую один цікавий момент. У ЗМІ пройшла інформація, що до Криму їдуть спостерігачі з ОБСЄ. «Чоловічки» одразу зібрали свої манатки і зникли. Втім, коли спостерігачів не пропустили, вони повернулися.

– І ви їх знову безперешкодно пропустили?

– Ні! Це було 4 березня. Наші встали у кілька шеренг одразу за брамою. Росіяни підігнали кілька КамАЗів і камуфльованих автобусів із російськими номерами, купу солдат, але найбільше було самооборонців, десь 500. Найбільш «нарвані» серед них були колишні беркутівці. Усі в цивільному, проте постійно наголошували про своє міліцейське минуле. У мене навіть склалося враження, що цих «цивільних» спеціально возили по Криму для захоплення військових частин. Пізніше я впізнала кілька облич у трансляціях з інших «гарячих точок» півострову. Та й у Євпаторії я цих «активістів» до цього не бачила. У натовпі було багато п’яних. На відміну від російських військових «мирні мешканці» поводилися дуже агресивно.

– Ви були озброєні?

– Ні, зброю нам наказали здати на склад. А ось росіяни мали і автомати, і кулемети. І вони дуже вдало застосовували методи психологічної війни. В самий розпал штурму їхній полковник сказав нашому командиру, що вони спеціально вб’ють одного свого солдата-строковика, труп покажуть місцевим, потім роздадуть їм зброю, і ті за півгодини нас усіх виріжуть. А зверху далі наказували – не піддаватись на провокації. У такий ситуації командир прий­няв рішення запустити росіян на територію і поновити спільні патрулювання. Звісно, його можна засуджувати, але хтозна, може, цим він зберіг десятки життів.

– Чим усе завершилось?

– До 21 березня ми ходили на службу, щоранку робили шикування, під час яких піднімали прапор України. Весь цей час тривала психологічна обробка наших військових. Росіяни пропонували перейти до них на службу, обіцяли величезні зарплати, комфортне житло і т. д. Тих, хто відмовиться, погрожували виг­нати зі службових квартир. Казали, що на батьківщині на них уже завели кримінальні справи як на зрадників. Офіцера з сусідньої частини козаки побили на вулиці, вибили йому всі зуби…

Потім нас поставили перед остаточним вибором: залишитись вірним Україні, присягнути Росії або звільнитись з армії. Сумно, але переважна більшість прийняла бік Росії.

– Чому?

– Полк укомплектований контрактниками, більшість місцеві. Тут у них квартири, родини і т. п. Прикро, але майже все командування також залишилось. Втім для декого кримська прописка виявилась не вирішальною. Наприклад, наш начштабу, підполковник Олексій Цуканов. Росіянин, вони із дружиною – корінні кримчани, мали тут квартиру. Та честь офіцера для нього не порожній звук – Україну не зрадив.

Українські військові щоранку піднімали державний прапор

– А де зараз ваш чоловік – льотчик Антон Сухоборов?

– Антон теж кримчанин, але два роки в Івано-Франківську зробили з нього справжнього пат­ріота. Він був серед пілотів, які переганяли на материк літаки й вертольоти з аеродрому у Новофедорівці. Росіяни попереджали: щойно наші запустять двигуни, вони розстріляють техніку із крупнокаліберних кулеметів. Але українці змогли надурити москалів і вивезти в них з-під носа усе, що могло піднятись у повіт­ря. Зараз чоловік у Миколаєві, служить Україні.

– А що зараз відбувається у вашій колишній частині?

– Досить цікаві речі. Сьогодні вірних українській присязі військових навіть на територію не пускають. Мусимо шикуватися перед КПП, чекаємо виводу на материк. Із тими, хто перейшов на російський бік, ситуація ще веселіша. Спочатку росіяни попризначали наших капітанів і майорів на старлейські посади, тобто з пониженням. Потім їм заявили, що направлять на перенавчання у Росію. Якщо вони складуть іспит, то залишаться служити. Якщо ж ні, то хай вибачають. Думаю, росіяни їм не довірятимуть. Той, хто зрадив раз, може зробити це й вдруге.