І я скажу, хто ти. Так можна інтерпретувати відомий вислів. Збираними скарбами можуть бути і традиційні марки чи значки, ордени-медалі, спортивна атрибутика чи сірникові коробки. А що нині колекціонують прикарпатці?
Якось у розмові почула думку про те, що, напевно, зараз люди нічого не збирають, не цінують. Мовляв, цього не дозволяє сучасний ритм життя, проблеми повсякденної боротьби за виживання. Немає часу на «дрібниці», сучасне людство – прагматичне. Тому ми вирішили дослідити, чи ще захоплюються прикарпатці колекціонуванням. Відповідь – так. Безперечно, класикою цього хобі є нумізматика (монети) та філателія (поштові марки). До речі, щонеділі, об одинадцятій, у приміщенні Краєзнавчого музею в Івано-Франківську збираються саме ці колекціонери. Але говорити з ними не просто, бо не хочуть розповідати. Ставляться з підозрою, бояться за свої скарби. Отже, шукаємо інших – екзотичніших.
Солодкий світ
Франківчанка Ірина Пилипів збирає маленькі цукрові пакетики, які зазвичай подають до кави у кафешках. Наразі їх у неї – понад 900, з усіх країн.
«Якщо це все зважити, то вийде чотири кілограми цукру, – каже Ірина. – Жодного разу не була за кордоном, зате маю солодкі презенти з Італії, Франції, Польщі, Чехії, Росії, Філіппін, Мексики, Канади. До мого захоп-лення залучені всі друзі та знайомі. Іноді через них невеличкі цукрові пакетики мені передають і геть незнайомі люди».
 Ірина Пилипів збирає цукор з усього світу |
Крім географії, цукор поділяється за тематикою: футбольна, новорічна, флора, світове мистецтво, гроші (зображення доларів чи євро). Ірина каже, що таким своїм хобі майже відучила друзів від солодкого чаю чи кави.
«Найцікавіше, що я цукру взагалі не вживаю, але знаю йому ціну, – сміється Ірина. – До речі, за вагою пакетика можна визначити особливості смаків різних народів. Наприклад, росіяни точно полюбляють солодке, бо в цукрові пакетики насипають аж 10 грамів цукру. Болгари – 0,8 грама дуже солодкої цукрової пудри. Італійці роблять ароматизований цукор. В мене є такий – з полуничним смаком».
Як надягти легенду
Микола Волков – запеклий фан найтитулованішого англійського клубу «Манчестер Юнайтед». Футболки улюбленої команди він збирає роками. Саме в них сконцентрована вся історія клубу, і кожна футболка має свою, окрему, історію, вважає Микола.
«У моїй колекції близько 30 фірмових футболок, – хвалиться він. – Цікавився зібраннями інших фанатів, то можу впевнено сказати, що моя – одна з найбільших, якщо не найбільша, в Україні».
Фірмові речі з «рідною» символікою Микола відшукує на івано-франківському секонді. З часом в нього вже з’явилися знайомі, які повідомляють про нове надходження «манчестерівського» товару.
 Микола Волков може одягти цілу команду |
«Їх є два види: оригінал та репліки, – розповідає колекціонер. – Перші – це ті, які клуб випускав саме тоді, коли в них грала команда. Вони дорожчі. Другі – просто були популярними серед вболівальників, тому клуб продовжив їх випускати, навіть коли команда вже грала в інших, новіших комплектах. Я, наприклад, маю репліку унікальної футболки, яка була доволі популярною серед уболівальників, але клуб зіграв у ній лише шість матчів (одна перемога, одна нічия, чотири поразки). Нарешті тренер наказав зняти цю форму та надіти іншу. Ці футболки команда більше не використовувала». https://mostbet-games.net/sa/
Є в Миколи і найулюбленіший, найдорожчий «експонат». «Ось, третій варіант форми 1995 року, – хвалиться він. – Її «водяний знак» є особливо насиченим. Крім «стародавньої» емблеми клубу, нанесені прізвища усіх футболістів, які коли-небудь грали за «Юнайтед». Одразу надягаєш стільки легендарних прізвищ…».
Флояра, фрілка, двійниця
Програміст Віктор Левицький вже чотири роки збирає музичні інструменти. Без музичної освіти добре навчився на них усіх грати – самотужки. У його колекції 28 екземплярів. Більша частина – це духові інструменти, різновиди сопілок: ірландський вісл, болгарський та угорський кавал, казахська домбра, японська флейта якухаті. Але найбільшу частку займають гуцульські духові: трембіта, дуда, флояра, фрілка, двійниця, джоломіга, денцівка. Серед такої колоритної колекції є й кларнет. Цей інструмент – сімейна реліквія, яку дід Віктора заховав під стріхою, аби його не продали в колгоспі.
«Більшість інструментів, які я зараз збираю, вимираючі, – переконаний Віктор Левицький. – Їх уже мало де знайдеш. Майстрів теж майже нема. Наприклад, дуду, її ще називають козою, робить лише один майстер з Верховини – Михайло Тафійчук. Я знайшов його випадково. Упросив його, щоб зробив і мені дуду, бо майстер старенький (75 років), робить не всім – лише тим, кому довіряє. Тепер вона для мене найцінніша».
Віктор і сам почав робити інструменти із пластмасових труб і дерева. Наприклад, з футбольного гудка та промислової труби залюбки вийде інструмент австралійських аборигенів – їдакі.
 Віктор Левицький шукає однодумців |
Всі інструменти потребують спеціального догляду. Так, на сопілках щодня треба грати, щоб не зіпсувалися. Що частіше граєш, то краще звучання, дзвінкіше. А у трембіту та дуду, раз на два тижні треба заливати горілку, аби дерево та шкіра не зсохлися. За словами Віктора, найдорожчим музичним інструментом у його колекції є подарована грецька дуда – 300 євро. До речі, дуже схожа на гуцульську, але зовні значно простіша й не така красива як Тафійчукова.
«Приносив її пану Михайлу, то він казав, що це халтура, – сміється хлопець. – Бо його інструменти – це справжній витвір мистецтва. І втричі дешевші – лише тисяча гривень».
Зараз колекціонер-сопілкар збирає гроші на струнні інструменти: цимбали, скрипку та рідкісну колісну ліру. Крім того, він хоче залучити якомога більше однодумців, аби гуцульські інструменти не стали рідкісними, а повсякденними – як у пастухів на полонині.
Отже, колекціонування ще не вмерло й, напевно, житиме, поки є люди. Бо вони завжди щось збирають. Головне, щоби це приносило радість.
