Таня Мацюк шість років тому пройшла пересадку кісткового мозку. За цей час дівчина виросла, вчиться в Гамбурзі і зустріла свою любов.
Дізнавшись про те, що хвора на рак крові і врятувати її може пересадка клітин кісткового мозку від когось із найближчих родичів, дівчинка потай від мами молилася, щоб трирічний братик Коля не підійшов їй в якості донора, пишуть fakty.ua.
«Я не могла б жити, знаючи, що забираю його здоров’я, – зізнавалася Таня. – Краще буду допомагати батькам збирати гроші на операцію».
У лікарні школярка, знемагаючи від найтяжчих спазмів і болів, цілими днями вишивала на продаж ікони і робила з бісеру декоративні дерева в горщиках. За кожне деревце із сотні деталей Таня виручала близько двохсот гривень. А на його виготовлення у неї йшла тиждень – і це якщо працювати з ранку до вечора!
Зворушені працьовитістю і силою волі цієї дитини, небайдужі люди взялися їй допомогти. Буквально за півроку зібрали близько ста тисяч євро. Хоча це лише половина вартості операції, лікарі Університетської клініки Гамбург-Еппендорф погодилися зробити її в борг.
Таню Мацюк врятували. Через шість років після пересадки кісткового мозку, дівчина розповідає, як склалася її доля.
Коротко нагадаємо історію Тетяни Мацюк. До восьми років вона була дуже активною і абсолютно здоровою дитиною. Нічим серйознішим за нежить не хворіла, ходила на танці і різні гуртки. І ось одного разу у дівчинки ні з того ні з сього розболілася нога, а до вечора піднялася висока температура. Швидка відвезла Таню до лікарні. Аналізи, обстеження, огляди … Лікарі губилися в здогадах, а дівчинка худла і танула на очах. Нарешті їй зробили пункцію, і стало ясно: у дитини рак, апластична анемія. Це важке захворювання кровотворної системи, що виражається в різкому пригніченні всіх клітин кісткового мозку.
До теми: Журналістці з Франківська Оксані Кваснишин потрібні гроші на лікування. Реквізити
– Пам’ятаю жах мами, – розповідала тоді Таня Мацюк. – Вона дивилася на мене і плакала, плакала. А я не розуміла, чому ми весь час їздимо то в одну лікарню, то в іншу. Мені було вісім, і я не вірила жодному лікарю. Думала: вони сидять в кріслах в білих халатах, вдають із себе розумних, а самі нічого не роблять. Не могла уявити, що зовсім скоро від них буде залежати моє життя. На той момент біль в нозі вже пройшла, залишилася тільки сильна слабкість. Я приходила зі школи з дзвоном у вухах і відразу лягала в ліжко. Пізніше почала непритомніти …
Тані прописали хіміотерапію. Кілька місяців вона активно лікувалася, ходила на процедури, сумлінно приймала усі таблетки. Сили відновилися, дівчинка пішла на поправку і знову стала бігати з подружками у дворі, займатися танцями. Страшне слово «рак», здавалося, назавжди забулося. Але після трьох років стійкої ремісії хвороба повернулася.
– Ночами у мене були спазми в районі ребер, – розповідала Таня. – Вони тривали півгодини, годину … Біль відчувала таку, що я не могла витримати. Хотіла плакати, і не виходило. Потім стала рвати. Лікарі сказали: щоб я не померла, потрібна термінова пересадка кісткового мозку.
Якби батько, мати або молодший брат Тані Коля підійшли їй в якості донора кісткового мозку, дівчинку могли врятувати в київському «Охматдиті». Пересадка обійшлася б у двісті тисяч гривень – сума, що й казати, чимала, але хоча б теоретично підйомна для звичайної прикарпатської сім’ї. На жаль, жоден з членів сім’ї не підійшов. А оскільки трансплантація від неспоріднених донорів в Україні заборонена, єдиним шансом для Тані залишалася операція за кордоном. Тільки вартість була зовсім іншою – сто сімдесят тисяч євро! Батьки дівчинки заклали квартиру в Івано-Франківську, але виручити за це змогли лише тридцять тисяч євро. Більше взяти грошей не було звідки.
Правду кажуть, що світ не без добрих людей. Знайомі і незнайомі люди, журналісти, волонтери робили все можливе і неможливе, щоб допомогти Тані. Оголошення про збір коштів висіли в Івано-Франківську на кожному розі, про дівчинку знімали сюжети і писали статті, завдяки групам в соцмережах про неї дізналися і іноземні меценати, і Мальтійська служба допомоги, і Фонд Стефана Моршена, який знайшов для Тетянки Мацюк донора кісткового мозку, не взявши ні копійки передоплати. А благодійний німецький фонд «Herz fur Kinder» («Серце для дітей») виділив українській школярці допомогу в розмірі двадцяти тисяч євро! Дуже багато для порятунку дитини зробили і наші читачі.
– Ви не уявляєте, як я вдячна! – говорила перед вильотом в Гамбург мама Тані Марія Мацюк. – Читачі телефонували, підтримували, заспокоювали, передавали гроші. Знаєте, що дивно? Скільки ми не зверталися до публічних людей, політиків, в українські благодійні фонди – ніхто ні копійки не дав. А прості пенсіонери і робітники викроювали гроші з мізерних зарплат і пенсій, щоб нам допомогти.
16 травня 2011 року Тані зробили довгоочікувану пересадку кісткового мозку. На той момент дівчинка вже була в критичному стані – гемоглобін впав до сорока, хіміотерапія повністю вбила імунітет, напханий важкими ліками організм відмовлявся приймати будь-яку їжу … Через два тижні після пересадки, коли загальний стан дитини начебто стабілізувався, трапилося найстрашніше: почалося відторгнення пересадженого їй кісткового мозку. Досвідчені німецькі гематологи зуміли врятувати українську пацієнтку і навіть поставили її на ноги, але, стурбовані несподіваним ускладненням, дуже довго не погоджувалися відпускати Таню додому. Ось так і вийшло, що їй довелося залишитися в Німеччині, де раз на півроку вона повинна проходити МРТ, здавати аналізи і перебувати під постійним контролем лікарів.
Я бачила Таню Мацюк різною. Блідою, прозорою від худорлявості дівчинкою – коли ми познайомилися. Пацанятком в модній бандані – під нею Таня, яка втратила волосся після хіміотерапії, ховала свою голівку. Життєрадісним підлітком з блискучими очима – коли через рік після операції вона приїхала до Івано-Франківська … Зараз Тані Мацюк 18 років, вона стала справжньою красунею. Про те, що сталося в її житті за останні шість років, дівчина розповіла по скайпу.
відчуття, що тут не люди працюють, а роботи.
Спочатку я плакала, сумувала за домівкою, за друзями, за однокласниками, за звичайними для нас людських проявів почуттів … А потім звикла. Закінчила в тій школі 10 класів, перейшла в іншу, де зараз навчаюся в 12-му. До випускного мені ще рік. У новій школі набагато легше, тут більш дружелюбні діти, зрозуміліша система навчання. Я стала нормально вчитися, хоч у відмінниці і не вибилася. Мову вивчила – за шість років як не вивчити? Буває, іноді підглядаю до словника незрозумілі слова, особливо коли мова йде про хімію або фізику.
Можна сказати, я пристосувалася до німецького життя. Але німкенею себе не відчуваю. Ми зовсім інші – міцніші, витривалішимі, сильніші духом. Я з дитинства пам’ятаю, як мама тяжко працювала, щоб нас прогодувати, як ми, діти, повинні були і уроки робити, і вдома допомогти і ще купу всього встигнути … А тут підлітки знають добре одне – свої права. Понад шкільні обов’язки навіть пальцем не поворухнуть. У них все є, і вони ні про що не турбуються. Через це і виростають … непристосованими, чи що?
Але в Німеччині є і величезні переваги, – продовжує Таня Мацюк. – Держава тут допомагає і захищає. Наприклад, мамі, хоч вона і не громадянка цієї країни, платять допомогу на дітей до 21 років. Щомісяця по 180 євро за мене і стільки ж за Колю. За ці гроші ми оплачуємо орендовану квартиру. Інвалідне посвідчення дозволяє мені безкоштовно їздити на громадському транспорті – а це близько 120 євро економії на місяць! Мені дуже подобається, що немає корупції. Серйозно, її просто немає! Для мене стало природним і зрозумілим відстояти чергу і отримати довідку або документ, а не «дати на лапу» і пройти без черги.
Ще на відміну від українських шкіл, де всі навчаються за однією програмою, а потім змушені вибирати собі професію, знаючи про неї тільки з чуток, тут кожен може ще в школі вибрати профіль, який йому цікавий, і спробувати себе в ньому. Старшокласники відвідують предмети, що стосуються їх дисципліни, потім ходять на практику та ще отримують за неї невелику зарплату. Це дуже здорово. Я, наприклад, вибрала географію і біологію.
– Проблеми зі здоров’ям тебе більше не турбують?
– Ні в мене все добре. Більш того, я свідомо намагаюся забути про те, через що мені довелося пройти. Інакше починаю себе жаліти і розкисати. Раніше задавалася питанням: «За що мені це? Я ж дитина, нічого поганого не зробила! »А тепер знаю, що не «за що», а «для чого»: Щоб стати сильною і витривалою і щоб дізнатися, скільки в світі добрих, небайдужих людей.
Всім, хто сумнівається, чи варто допомагати хворим дітям або інвалідам, хочу сказати: обов’язково допомагайте! Я – наочний цьому приклад. Могла загинути, а живу, радію кожному дню. Складно підібрати слова, щоб висловити мою подяку людям, які подарували мені життя. Наприклад, нашій сусідці Галі Батюк, яка, незважаючи на трьох власних маленьких дітей, звалила на себе половину моїх проблем, журналістці ICTV Оксані Кваснишин… Для нас новина, що у Оксани виявлений рак і зараз їй самій потрібна допомога, стала важким ударом. Звичайно, ми її підтримуємо. А в майбутньому я хотіла б рятувати життя хворих діток, займатися благодійністю. Добро – як сніжний ком. Якщо тобі хтось допоміг, ти вже не зможеш пройти повз чужу біду.
– Таню, ти щаслива?
– Так, особливо тепер, коли я закохана і кохана. Діма народився в Мукачеві, виріс в Латвії, а працювати приїхав до Німеччини. Ми познайомилися два роки тому в кафе, на зустрічі наших спільних друзів. Йому тоді було 23 роки, мені – 16. Я сприймала його як дорослого дядечка, він мене – як дитину. Спочатку ми просто спілкувалися. А потім Діма випадково дізнався з Інтернету про те, як я вмирала від раку, як мене всім світом рятували … Він поважає мене за те, що нікому не розповідаю про пережите, не шкодую себе. Ми подружилися, з часом почали зустрічатися. Але заміж я поки не збираюся. Рано, ще маленька. Спочатку треба навчитися і міцно стати на ноги.
– Як мама сприйняла твій вибір?
– Діма їй подобається. Коли я з ним, вона спокійна. Але варто мені кудись піти з подружками, мама тут же починає надзвонювати і питати, де я є і коли повернуся. Мене це дратує, хоча і розумію, що я для неї – дитина, над якою вона так тряслася і на яку поклала стільки сил.
До речі, сама мама в Німеччині обросла подругами. Пригощає їх українськими делікатесами. Сало і вареники німкені тріскають за обидві щоки, а ось борщ не їдять. Не розуміють, як це суп може бути корисним, це неправильно!
Мама вивчила мову, влаштувалася працювати в лікарню. За Україною, звичайно, теж дуже сумує. Вдома ми завжди говоримо на рідній мові. Тісно спілкуємося з українською громадою, разом відзначаємо Великдень, колядуємо на Різдво. Коли є можливість, їздимо на Івано-Франківщину, відвідуємо родичів, поринаємо в рідну атмосферу. У такі моменти я дуже чітко розумію, що навіть якщо до смерті проживу в Німеччині, все одно назавжди залишуся українкою.
Comments are closed.