Чотири роки тому в Україні почалася революція Гідності. KORYDOR згадує шість документальних фільмів, присвячених цій темі.
«Varta 1, Львів, Україна», Юрій Грицина
Фільм медика за освітою і режисера за покликанням Юрія Грицини – про львівський автомайдан, що трапився в лютому 2014 року. Активісти і волонтери, таксисти і просто водії організувалися, щоб охороняти вулиці рідного Львова в той самий момент, коли уряд Януковича доживав у прямому ефірі радіоканалу Varta1 (звідки назва фільму). Режисер каже, що, коли випадково почув в інтернеті трансляцію цього каналу, то просто поставив ноутбук на запис на кілька днів. В результаті він отримав десятки годин аудіозапису переговорів львівських автомайданівців. Через рік Грицина поїхав до Львова і зняв на VHS зображення для фільму – нетрадиційне нетуристичне місто, спальні райони, занедбані майданчики, обдерті паркани і роздовбані дороги. Ефект від усього цього вийшов приголомшливий. Приблизно так, як ніби дивишся «Зі сходу» Шанталь Акерман (картина, знята в дев’яності на території пострадянських просторів), і при цьому слухаєш трансляцію футбольного матчу з фільму «Друга гра» Корнелія Порумби.
«Все палає», Олександр Течинський, Олексій Солодунов і Дмитро Стойков
Всі три режисери – фоторепортери, і працювали під час Майдану для різних видань. Зокрема, Течинський робив фото і відео для німецької газети Frankfurter Allgemeine Zeitung. Цей фільм з розмаху кидає глядача в гущу революційних подій, коли все горить, б’ється, тріщить, а камера мчить по мощених бруківкою вулицях і, майстерно знаючи свою справу, записує процес. У режисерів були терабайти відзнятого матеріалу, в результаті вийшов приблизно годинний фільм, дивитися який неможливо зі спокійним серцем. Цікаво, що це перше українське документальне свідчення тих подій, зняте з двох позицій – з боку Майдану і з боку «Беркута». При цьому один з режисерів випадково опинився серед спочатку відступаючих, а потім наступаючих силовиків, і знімав все, що згодом з успіхом стало в нагоді. Ціною цього марш-кидка була розбита «беркутом» камера, коли міліція била ногами на смерть одного з активістів Майдану.
Однак фільм отримав багато суперечливих і критичних оцінок з боку глядачів різного ступеня національної самосвідомості. Адже в ньому немає хороших чи поганих героїв, є тільки фіксація народної війни, яка спалює за собою мости минулого. Карбується в пам’яті сцена з руйнуванням пам’ятника Леніну, коли один сивий, добре одягнений чоловік дуже довго не може відірватися від останків монумента, обіймаючи пам’ятник. «Ваш комуністичний час закінчився», – кажуть йому, а потім силою відводять в машину психіатричної швидкої допомоги. Також є ще один сильний момент, коли священики йдуть з непокритою головою проти куль беркута, закликаючи припинити стрілянину.
«Чечен», Беата бубенец
Герой цього фільму російські режисерки Беати Бубенец – чеченець за національністю. Його звуть Руслан, у нього вбили брата, і він хоче помститися Путіну за свою батьківщину, тому приїхав на Майдан брати участь в революції. Беата приїхала з Москви до Києва, коли стало зрозуміло, що Майдан – це надовго. Однак знайшла свого героя не відразу, в період відносного затишшя він перебував в наметі «афганців». Фільм логічно розділений на три частини: Майдан, Крим, батальйон «Айдар». Разом з Русланом глядач пересувається по гарячих точках України. Головне в цьому фільмі учениці школи Марини Розбєжкіної – це, звичайно ж, персонаж. Авантюрний, неоднозначний, не завжди говорить всю правду, любитель прикрасити – Руслан є тим невеликим гвинтиком, творить зміни в нашій країні. Підкуповує його щирість і бажання подобатися. У фільмі він кричить спочатку «Слава Україні!», потім «Слава Росії!», потім «Аллах акбар!». За кого він, за Україну або за Росію? Руслан сам відповідає: «за Україну і за Росію без Путіна». В кінці фільму ми бачимо його, ще більш схвильованого, в будинку коханої жінки-волонтерки, яка знайшла його, коли він лежав в київській лікарні з проламаним черепом. «Чечен» – це суворий док з ліричним фіналом.
«Варя», Альона Полуніна
Варя – звичайна вчителька математики з Росії. Побувши диванно-майданною патріоткою в лютому, навесні вона вирішила відправитися в Україну і особисто познайомитися з друзями з Facebook. Прокат фільму Олени Полунін був заборонений в Росії. Її героїня Варя дуже щиро співчуває українцям, пересуваючись між Києвом, Одесою, Вінницею. Вона буквально дослухається до промов своїх нових друзів з Правого сектора і однією з майданних активісток, яку Варя називає Душа України. Але не все так гладко: у Вінниці вона потрапляє під град звинувачень перехожих за те, що, вона, мовляв, москвичка, приїхала в Україну. Фільм Полуніної не є якимось одкровенням для українського глядача, проте, це дуже цікавий погляд зі сторони на українську революцію і її учасників. Повернувшись додому, Варя збирає друзів і проводить ліберальну політінформацію серед знайомих.
«Майдан», Сергій Лозниця
Гей, погину я в чужім краю,
Погину я в чужім краю.
Хто ж ми буде брати яму?
Хто ж ми буде брати яму?
Гей, виберуть ми чужі люди,
Виберуть ми чужі люди.
Ци не жаль ти, мамко, буде?
Ци не жаль ти, мамко, буде?
Гей, Якби ж мені, синку, не жаль?
Якби ж мені, синку, не жаль?
Ті ж на моїм серцем лежав,
Ті ж на моїм серцем лежав.
Ця закарпатська пісня звучить у фільмі Лозниці. У лютому 2014 року вона була неофіційним гімном Майдану, вона звучала на похоронах всіх убитих. Вперше ж «Плине кача по Тисині» заграла на площі Незалежності в Києві, коли ховали першу жертву – білоруса Михайла Жизневського. Сергій Лозниця якраз збирався знімати документальний фільм «Бабин Яр», коли в Києві почалася революція Гідності. Можна подумати: режисер вчасно скористався ситуацією, щоб представити потім в Каннах актуальний політичний сюжет. Але, здається, вийшов фільм – не цинічний розрахунок, а робота людини співчутливої. Знімаючи документальну хроніку майданівського натовпу, Лозниці вдалося передати саму українську сутність наївної патріархальної країни. У фільмі глядачі бачать простих чоловіків і жінок в теплих куртках, які кожен день їздять в маршрутках, торгують на сусідньому базарі овочами і ходять за хлібом в магазин за рогом. Це і є герої Майдану. У них є діти, деякі привели їх з собою на площу. Невелика дитяча музична група «Будимир» виступає зі сцени, співає різдвяний гімн. Голос дуже старенькій столітньої бабусі каже в мікрофон на весь Майдан про те, що вона сьогодні плакала і молилася за український народ. Можна говорити про те, що Лозниця експлуатує образ бабусі. Або бабусю експлуатують політики, затягнувши на сцену Майдану. Але за цими фасадами нескінченної експлуатації проростає потужне первісне начало – людського натовпу, який прагне справедливості.
«Бранці», Володимир Тихий
Головний герой «Бранців» – молодий харківський біолог Олександр Клочко, активний учасник протестів. Під час Майдану йому було 19 років. Фільм – не просто документація життя молодого активіста, він має особливий сюжет. Саша намагається знайти солдата внутрішніх військ, з яким він перетнувся в день розстрілу Майдану в Жовтневому палаці. Цього солдата він так і не знаходить, режисер домальовує в кінці дока анімований фінал, в якому уявний солдат і Саша зустрічаються, п’ють чай, катаються на мотоциклі.
Це фільм – компроміс як для прихильників Майдану, так і для його супротивників. В екскурсії Олександра по Межигір’ю на початку фільму хтось може побачити ненависний палац Януковича, який повинен бути знищений, а хтось – чарівну садибу з павичами. Деяку скандальність фільму додає герой на ім’я Іван Бубенчик. Львів’янин, нітрохи не зніяковівши, розповідає на камеру, що вранці 20 лютого він убив з автомата двох командирів силовиків, а ще кількох поранив у ногу. У зв’язку з цим фільм навіть трохи притримували перед виходом в прокат, побоюючись російської контрпропаганди. Однак «Бранці» – не стільки гострий, скільки атмосферний фільм про майданних мрійників.
А на завершення варто нагадати про серію фільмів BABYLON’13, в яких показані всі події починаючи від Майдану і завершуючи Донбасом.
Comments are closed.