І головне, ці постійні питання – ти не розчарований? Не шкодуєш, що тоді вийшов? Так, ніби ми всі пов’язані спільним страхом розчарування, спільною зневірою – зневірою у власних переконаннях, зневірою одне в одному.
Ні, відповідаю, я не розчарований. Можливо тому, що особливо й не зачаровувався. Можливо тому, що від початку чітко знав, чого хочу й чого не хочу. І знав, що те, чого хочу, так просто не з’явиться, не постане наступного дня після ймовірної перемоги революції. Адже те, чого хотілось і заради чого виходилось, стосувалось не зачарування-розчарування, не євроінтеграції, і навіть не декомунізації – це стосувалось саме гідності, гідності як такої, гідності, яка для когось устигла стати терміном із підручників історії (тих підручників, які періодично переписуються), для когось відразу ж мала негативне й неприйнятне звучання, для когось устигла набути надмірних пафосу й офіціозу. А ось для мене особисто не встигла й не набула – ні пафосу, ні офіціозу. Тому що справді, за вчинками та словами людей, яких доводилось бачити на вулицях і площах українських міст, мені особисто вбачалась саме ця потреба гідності, й нічого пафосного чи фальшивого я особисто в цьому не бачив – ні тоді, ні тепер.
Немає фальші в бажанні людини виступати проти приниження й тиску. Немає пафосу в тому, що людина не боїться називати речі своїми іменами. Немає утопії в потребі правди та справедливості. Та й самі поняття правди та справедливості для мене особисто утопічно не звучать. І весь відсторонений скепсис, всю втомлену іронію сторонніх спостерігачів і зверхній стьоб просвітлених циніків я завжди сприймав і буду сприймати винятково як вияв слабкості, вияв малодухості, нестачу любові та відповідальності. Сміятись із чиєїсь потреби в гідності й справедливості – щонайменше стверджувати, що відсутність цих речей не має значення для тебе особисто.
Мені особисто ніколи не було соромно за друзів, які підставляли свої голови тієї зими. Я розумів, чого вони хотіли. Більше того – я хотів того самого: жити в країні, за яку не соромно, жити в країні, де поняття свободи не звучить фальшиво й пафосно, де воно звучить природно, де неприродньо звучать зовсім інші речі – скажімо, популізм і корупція. І якщо ви мене запитаєте – добре, ну а що змінилось? – я відповім: змінилось мало. Але що напевне не змінилось, то це моє ставлення до цих речей – популізму та корупції. І не так важливо, про кого конкретно ми говоримо – про представників колишньої злочинної влади, чи про не менш одіозних представників влади теперішньої. Просто відмінність у тому, що я як громадянин за злочинність теперішньої влади несу особисту відповідальність. Що, звісно, не дає мені підстав сумніватись в доцільності й потребі поняття свободи.
І ще одне. Ми звикли повторювати фразу про те, що історія не має умовного способу. Проте, чомусь не звикли проектувати цю фразу на себе, не звикли до того, що повітря, яким ми дихаємо, і є історією. Що історія – це ми. Що всі речі, які відбуваються з нами останні чотири роки – це і є історія. І вона так само не має умовного способу. Чи могла вона бути іншою? Цілком можливо. Дистанція, часова зокрема, завжди дає тобі цю ілюзію вибору, стриманого аналізу, продуманих дій. Легко бути розумним «заднім числом», легко бути розважливим і обачним. Легко визнавати помилки, коли йдеться про помилки чужі. Натомість, що насправді могло бути інакше? Тоді, чотири роки тому? В чому можна нині почуватись розчарованим? У вождях? Чотири роки тому і мови не було про жодних вождів. Вождів не було. Були живі очі людей на вулиці, були різкі голоси, були приватні історії. В ідеях? Ідея свободи та гідності може розчарувати лише того, хто їх – свободи та гідності – просто не потребує, хто готовий їх висміяти, вистібати, дистанціюючись від усього того, що примушувало людей виходити на вулиці.
В усьому іншому, на моє особисте глибоке переконання – наша історія не могла бути іншою. Надто багато громадян цієї країни не готові були жити далі в тій дійсності, яка пропонувалась, за тими законами, які нав’язувались. Надто сильним був спротив, надто серйозним – несприйняття.
Ну і наостанок. Я, особисто, ніколи не сприймав події тієї зими, зими 14-го, відірвано від всього того, що відбувається сьогодні. Все почалось саме тоді. І все, що тоді почалось, далі потребує вирішення. І вирішення цих речей і зараз у наших руках. Нічого не втрачено. Нічого не завершилось. Мало що змінилось. У нас є наша країна. У нас є наші проблеми. А головне навіть не це. Головне, що в нас є наша гідність і наша свобода. Якщо комусь звучить пафосно – дивіться свій телевізор.
Comments are closed.