Ось уже рік я живу в замкненому просторі. В обмеженому морально, географічно, ідеологічно… Ось уже рік я — в Донецьку. Я й перед цим жила тут довгі десятиліття. Але раніше це було зовсім інше місто — світле, ласкаве, сповнене перспектив для мене та моєї родини. Той Донецьк ніби виїхав, залишився цей…, пише Наталія Нечаєва у ДТ.
І я намагалася виїжджати. Минулого літа. Повернулися з чоловіком — спочатку в серпні інфаркт у батька після влучання снаряда в сусідній будинок та загибелі його найкращого друга. На кінець літа і свекруха злягла. У вільній Україні залишили тільки дітей-студентів, не бачили перспектив для них тут. Не бачили й не бачимо. А старих тут залишати не можна. Не виживуть. І вивезти їх неможливо. У нашому випадку — спочатку фізично, а потім — “нікуди я не поїду, вдома вмиратиму”, “це ви виїдьте, я своє вже віджила, а вам онуків піднімати”…
Ось так і зависли ми в цій ірреальності. Спочатку виживали на рештки заощаджень (основні витратили на оренду житла, коли виїжджали) та на гуманітарку від Гуманітарного штабу “Поможем” Ахметова, яку отримували на наших старих. Чоловікове підприємство виїхало в Україну минулого літа. У Донецьку знайти роботу неможливо досі, через рік. Вакансій — маса, але зарплата — у перспективі. Тому восени вирішили: чоловік повернеться в Харків на своє підприємство, щоб було на що жити і підтримувати дітей. Я ж залишилася з любими старими.
До теми: Ситуація в зоні АТО загострюється. Найзапекліші бої тривають на околицях Донецька
Час від часу друзі дають підробіток. Пощастило з професією — перекладачеві байдуже, де перебувати, був би Інтернет, а він у Донецьку поки що є. Щоденні сімейні клопоти не дали збожеволіти, силоміць витягували на вулицю. Та ще раз на тиждень треба оббігти квартири подруг у різних районах міста — де квіти полити, де батарею прорвало, де двері виламали… В’язки ключів — тепер найважче в моїй сумці. А колись, трохи більше року тому, була косметичка…
Незважаючи на батьків, людей навколо, окремих давніх знайомих, що теж залишилися, моє нинішнє існування — це самотність. Самотність у замкненому просторі. І мова не так про чотири стіни. Точніше, не про них. Адже тільки в рамках своєї квартири я почуваюся вільною. Всередині неї немає війни, немає смерті, немає руїни. У межах квартири здається, що за вікном все той незмінний світлий, ласкавий, сповнений перспектив український Донецьк.
Найнестерпніше — зовнішній простір. Особливо усвідомлювати, що це — реальність, і тобі в ній жити. Ці прапори, прапори, прапори… Зелені “Уралы” на шляхах, “захисники” у вуличних кафешках… Банери: “ДНР — все только начинается”, “ДНР. Пенсия — достойная”, “ДНР — Донецкий Народ Решает”…. Ці аудіооголошення в супермаркетах, нескінченний телепотік про досягнення “нашей молодой республики”…
Я намагаюся уникати черг — від цього хаосу обертом іде голова: “Нас обстреливает Украина”, “Да что ж эти вояки творят? От нас стреляют, в нас же и вернется”, “Порошенко хочет, что б мы тут все с голоду сдохли”, “Да куда же смотрит Захарченко? Клубника в июле опять 100 гривен, огурцы — 25”, “Мы освободим Мариуполь и Славянск от этих фашистов и заживем как люди. Нужно только потерпеть”, “Терпеть уже нет сил, пенсию начислили 1000 гривен, а молоко по 20”, “Наши мальчики нас защищают”, “Ну вот как в стельку пьяный, так обязательно в камуфляже”…
До теми: Погода в Донецьку – репортаж блогера (Відео)
Я, практично, не спілкуюся з місцевими знайомими. У них така сама депресія й зацикленість. Ми тут усі зациклені на чомусь одному: або як усе буде зле, або як усе буде добре. Намагалася зрозуміти радісних “всебудетхорошо”. Не можу, не виходить навіть мовчазною усмішкою підіграти в розмові. Вкотре чути з телефонної трубки від інших, як усе зле, — теж сил нема. Бачити це, відчувати на собі, та ще й на слух сприймати… — вже нестерпно.
Зв’язок з Україною — це телефонні дзвінки від чоловіка та дітей. Дуже радію їм, відпочиваю душею, а поклавши трубку — ридаю… Я не можу їм сказати, як мені тут. Не можу засмучувати. Але вони й самі розуміють, що означає моє незмінне “у нас усе гаразд”. Розповідати мені їм особливо нічого — більше запитую і слухаю.
Ще один пласт спілкування — соцмережі. У більшості. Особливо в таких самотніх, як я. За рік такого “спілкування” з друзями, рідними, що виїхали, я впіймала себе на думці: мені простіше писати, ніж говорити й слухати. Я просто розучилася говорити й слухати. Мені ні з ким підтримувати ці навички. І я їх втрачаю. За рік у Донецьку я розучилася спілкуватися. Це, мабуть, найстрашніше моє особистісне усвідомлення цієї війни.
Днями телефонувала подруга-донеччанка — вже півроку в Дніпропетровську. Її знайома їде в Донецьк. Перше запитання — що передати, чого у вас немає? Як пояснити, що в мене немає найголовнішого — вас, моїх чоловіка, сина й донечки, моїх найближчих друзів? Як пояснити, що ця ситуація виснажила мене повністю? Що я вичавлена безвихіддю. Що кожен день упродовж усього року порожній. Що я живу, як рослина, і допомагаю так само жити своїм старим. Що цей рік, коли я могла продовжувати робити кар’єру, відпочивати з сім’єю, виїжджати кудись із друзями на вихідні, — просто викреслений із мого життя… А скільки таких років попереду? Якою після цього буду я? Я знаю, якою. Остаточно німою…
До теми: Донецьк і голуби. Зі сходу на Франківщину вивезли птахів рідкісної породи
Місяців три тому зателефонувала ще одна знайома. Теж переселенка. Квартира залишилася на Путилівці, за нею наглядала сусідка. Але й та не витримала, виїхала. Моя сумка побільшала ще на одну в’язку ключів. Три місяці тому мій графік перевірки квартир розширився ще на один район. А моє життя — ще на одну самотню душу, тепер нас дві. Після чергових обстрілів Путилівки поїхала перевірити квартиру подруги (дякувати Богу, її будинок уцілів). Дорога на зупинку — повз приватний сектор. Тут давно вже нікого немає. Інколи господарі або такі самі “ключниці” навідуються перевірити, чи все ціле. Ціле не все.
Біля одного з таких “поранених” будинків почула писк. Зайшла в перекошену хвіртку… Під купою руїн був він. Сірий пухнастий клубок. Кошеня… Тепер мені є з ким розмовляти у своїй самотній квартирі. І в ці моменти я по-справжньому щаслива. Тут, у цьому Донецьку.
Що означає — жити в Донецьку
Ось уже більше року Донецьк перебуває в особливих умовах. У війні, в “ДНР”, у блокаді… Проте люди продовжують жити й прилаштовуватися до нових реалій. Сьогодні “донецький” — це не розпальцьований, не чиновник першої величини на “лексусі”, не олігарх, не шахтар, не вчитель… Та й, взагалі, професії і соціальний статус тут уже не важливі. Сьогоднішніх донеччан поєднують і виділяють зовсім інші життєві дрібниці.
Отож, ти живеш у Донецьку, якщо вже давно знаєш, яка частина твоєї квартири найбезпечніша (у когось це — коридор, у когось — ванна) і де найміцніші несучі стіни. Ти знаєш, де розміщується найближче бомбосховище. Дорогою на роботу звертаєш увагу на покажчики “Убежище”, які нанесені фарбою по всьому місту (таблички може просто знести вибуховою хвилею, а ось яскрава фарба на асфальті або стіні будинку — те що треба). Якщо тобі пощастило і в твоєму будинку є підвал, то він уже давно обладнаний на випадок просидіти в ньому, мінімум, добу (є стільці, лежаки, запаси води, ліхтарі й навіть книжки).
По квартирі розставлені “баклажки” з водою, у комірці — купа свічок, провіант на випадок пошкодження після обстрілів водо- або електропостачання. Ти — фахівець з обклеювання вікон. І не як раніше — щоб не завівало. А щоб зменшити кількість осколків на випадок вибуху. Скло не врятувати, але захистити себе зірочкою зі скотчу по ширині рами, обов’язково з перетинанням смуг по центру — цілком реально. Якщо від осколка снаряда вікно трохи пошкодилося, не поспішаєш міняти склопакет. А сенс? Може ще “прилетіти”. А тріщинки й отвори у вікні просто ретельно заклеюєш тим-таки скотчем. Якщо живеш на околиці, то твоє “вікно” — це дикт або натягнутий поліетилен. На жаль, тут замінювати навіть вибиті склопакети немає сенсу.
Ну й, звісно, “тривожна валізка” завжди напоготові…
Ти живеш у Донецьку, якщо:
— слово “аеропорт” асоціюється тільки з війною і страхом. І якщо раптом над містом пролетить літак, то це однозначно викличе загальну паніку. Бо літак, у твоєму розумінні (неважливо, які на ньому розпізнавальні знаки), може пролітати, тільки щоб бомбити;
— ти забув, як їде поїзд, адже з серпня 2014-го залізничний вокзал прилягає до зони бойових дій;
— у твоєму лексиконі з’явилося: там — “в Україні”, “на великій землі” і тут — “у денеері”. Найсуворішим випробуванням до червня 2015-го було отримати “паперову” перепустку на проїзд “в Україну”. Тепер — відстояти від 10 годин на пунктах пропуску, на трасі серед полів, під палючим сонцем без елементарних умов — ні клозетів, ні кіосків із водою. Не встиг за день (а перші тижні роботи нової системи пропуску показали, що однозначно не встигнеш) — ночуєш у полі. Кілька разів зіштовхнувшись із цією системою або просто наслухавшись розповідей бувалих, плюєш на все і сидиш у місті безвилазно;
— містом пересуватися легко — машин мало, ніякої товкотнечі в громадському транспорті. Хоча в Донецьку справді багато людей (згідно з останніми даними на червень, близько 750 тис. чоловік; виїхало — всього 28%), але вони не полишають своїх районів без особливої потреби. А потреб тепер — мінімум. Тим, у кого є робота, пощастило, але таких небагато. Пенсіонери, матері з дітьми їздять у пункти видачі допомоги того ж таки штабу “Поможем” або в найближче відділення “республіканського банку” по пенсії та соцвиплати, а також по різних місцевих відомствах для оформлення документів для їх нарахування;
— у службу таксі спокійно можна додзвонитися навіть у зливу, — лінія завжди вільна, через 8-10 хвилин машина гарантовано приїде (якщо тільки тобі не їхати на околицю, де не припиняються бойові дії, — туди можуть відмовитися везти навіть у період затишшя, просто після таких районів таксистам постійно доводиться замінювати колеса). А ти не поведешся на розмови водіїв про політику, бо впевнений: вони працюють на внутрішні спецслужби. Та й взагалі, з незнайомцями намагаєшся такі теми не обговорювати, відмахуючись за необхідності — “я — за мир”.
— тебе вже не пригнічують ціни у два з половиною рази вищі, ніж “в Україні”. Ти з цим змирився й приймаєш як даність. Зате, якщо хтось зі знайомих виїжджає за лінію розмежування, одразу замовляєш цілий список: від пачки кави до зубної пасти; — ти давно вже не купуєш крупів, макаронів, консервів, олії тощо. Це є в продуктових наборах Гуманітарного штабу “Поможем” Ахметова, які видаються щомісяця. І навіть якщо ти сам не входиш до категорії одержувачів, то у твоєму оточенні обов’язково знайдеться той, хто поділиться;
— ти забув поняття “мережеві торгові марки”, акції, сезонні розпродажі. Хоча торгові центри працюють, сьогодні в них переважно торгують продавці з ринкових точок або ж дорозпродують товар орендарі закритих бутиків. Та й ти більше не балуєш себе “новинками сезону”. Доходи зменшилися в рази, і ти тратиш заощадження на одяг або взуття тільки тоді, коли вони цілком зносилися;
— тебе вже не здивує відсутність сметани, молока або кетчупу у великому продуктовому супермаркеті. Все залежить від поставок із Росії та можливості ввезти “з України” сировину для місцевого молокозаводу; — у магазині ти насамперед дивишся навіть не на ціни, а на етикетки. Пральні порошки “Ять”, “Аист”, “Большая стирка”, “Маара”; мийні для посуду “Лазурит”, “Золушка”; шампуні “Любава”, “Рецепты бабушки Агафьи”, “Русское поле”; олія “Кубань”, “Затея”; вершкове масло “Кремлевское”, “Волгодонское”; молочні продукти “Вкуснотеево”, “Кубанская буренка”. Те саме щодо соків, алкогольних і безалкогольних напоїв. Переважно — товари з Росії, але багато й білоруського виробництва (вони надходять через кордон із РФ). Їх дорожнеча примушує активно обмінюватися інформацією через соцмережі — хто чим користувався, яке воно на смак, як відпирає;
— новації: пральний порошок на вагу, рідке мило і шампуні — на розлив. Завезена з Росії побутова хімія — “не дуже”. Тому малі підприємці правдами й неправдами доставляють з української території якісніші порошки, але в мішках, продаючи на вагу. По мило чи шампунь треба приходити зі своєю “тарою”;
— “хіт сезону” — бівалютна система. Тепер у справжніх донеччан гаманець, у буквальному сенсі, удвічі грубіший, бо зарплати й соціальні допомоги виплачують переважно в російських рублях за курсом 1 гривня — 2 рублі. До речі, у червні частина пенсіонерів почали одержувати соцвиплати в доларах. Якщо так і далі піде, то доведеться заводити третій гаманець.
Але найбільший, масовий страх донеччан — це навіть не обстріли (вони переважно на околицях), а втрата українського паспорта! Бо це — “погибель”. У Донецьку, максимум, видадуть посвідку, що засвідчує особистість, але з печаткою “ДНР”. Оформити новий повноцінний документ можна тільки на території України. Але… без паспорта ти не перетнеш пункт пропуску, а довідку з “двоголовим птахом” на українському блокпосту навіть не намагайся показувати. Тому місто обвішане оголошеннями про втрату документів і прохання повернути за винагороду.
Вже рік ніхто не гуляє вечірнім або нічним містом: о 23.00 — комендантська година, але всі намагаються добратися додому до 21.00. З цієї ж причини давно вже не запрошують у гості друзів, максимум — зустрічаються вдень, на кілька годин, і знову — “в нірку”. І головне: ти маєш справу з усім цим щодня, і вже не ниєш і не скиглиш, а терпиш і сподіваєшся, що все це колись скінчиться…. А в тому, що це скінчиться, ти просто впевнений.
