Відео Люди Фото

Рік по Буревію. Друзі згадують Петра Сказківа (ФОТО, ВІДЕО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Цимбали Петра Сказківа говорили з кожним, хто їх слухав. На вулицях великих міст, на вершинах гір, у Києві на Майдані і на руїнах у Слов’янську. Про стихію гір і свободи, вічний пошук, мудрість і пам’ять народу – і про стосунки, звичайно.

4 лютого, у День боротьби з раком, замовкли цимбали Петра Сказківа і зупинилося серце молодого музиканта. Він помер від раку легень, залишивши дружину і двох діток. Усі, хто знав інструменталіста, в один голос запевняють, що більш світлої і доброї людини годі було знайти, пише Юлія Овсяник на порталі Збруч.

пам'яті Петра Сказківа новини Івано-Франківська

На початку 1990-х у верховинському краю був дуже популярний гурт «Горяни». Сім’я музикантів з Ворохти – тато, мама і четверо дітей – заворожувала грою на музичних інструментах і патріотичним репертуаром.

«Нас у сім’ї було четверо: я найстарша, Петрик наймолодший, – розповіла Z сестра цимбаліста Ірина. – Батьки хотіли мати багато дітей. Тато був музикантом і мріяв про свій колектив. За 11 місяців після мене народився брат Василь, через два роки – Юрко. Тато грав на гітарі і всіляко привчав нас до музичної грамоти. Коли народився Петрусь, батько вирішив створити колектив. Ми, старші, вже пішли в музичну школу у Ворохті. Я і Василь навчалися в класі скрипки. Василя вчив тато вдома ще й на сопілці грати. Юрко – на барабані, хоч він клас фортепіано закінчував. Петрик був ще дуже маленький, але постійно біля нас крутився. Одного разу мали ми виступати, Юрко за щось образився і не захотів вийти на сцену барабанити. Ми тоді поставили Петруся: він ледве виглядав з-за того інструмента. На голову йому вдягнули козацьку шапку, а так він ще ледь не в повзунках стояв. Він тоді на барабані відстукав цілий наш виступ».

У родині Сказківих – сибіряцька історія.

Бабуся по маминій лінії Ірина Бойчук – родом із Рівненщини, була зв’язковою УПА. Відбула каторгу на Сибірі, де познайомилася з горянином, одружилася з ним і приїхала жити у Верховинський район. У Сибірі відбували заслання й бабуся з дідусем по татовій лінії, і Петро Сказків-старший там народився. Потім жив із батьками на Тернопіллі, а з Любою з гір познайомився, музикуючи по весіллях.

пам'яті Петра Сказківа новини Івано-Франківська
Малі Сказківи у татовому гурті “Горяни”

«Коли Петро підріс, тато повністю сформував колектив: Юра грав на барабані, Петрик на цимбалах, хоч закінчив клас баяна. Я грала на скрипці. Василь на сопілці. Це був дуже самобутній колектив. Ми грали музику нашого гуцульського краю. Брали участь у різних фестивалях по всіх містах України. Тато працював у Будинку культури, тому мав часто виступати зі своїм колективом. Однак доброго заробітку від фестивалів не було, тому ми грали ще й на весіллях.

Спочатку тато з мамою без нас: тато мав електробаян, а мама співала, але вміла і на барабанній установці, і на сопілці. Потім нас з Василем як старших почали брати. А тоді вже й усі долучилися. 1990-ті були важкі, ми мусили помагати батькам заробляти гроші. Хоч то було дуже нелегко: весілля тоді треба було відіграти наживо, в палатках, де зимно, цілими ночами. Так ми музикували, аж доки не вступили в Музичне училище імені Дениса Січинського в Івано-Франківську», – провадить найстарша донька Ірина.

пам'яті Петра Сказківа новини Івано-Франківська
Василь і Петро з Юлею Яворською

Франківський період для Сказківих був етапом, коли вони перейшли від народної музики до сучасної. Саме тут, у гуртожитку музучилища, вони багато експериментували, а Петро почав створювати перші кавери до іноземних пісень на цимбалах. Василь Сказків грав у популярному в той період панк-гурті і був тим містком, через який із наймолодшим братом Петром почали знайомитися інші музиканти. Утворилася молодіжна музична тусовка.

«Це було дуже незвично – зарубіжні пісні на цимбалах. Вважалося, що то тільки коломийка може бути на цимбалах. У Петра то дуже добре виходило – і ми побачили, що сходяться люди, слухають студенти, молодь звернула увагу на той інструмент», – додає Ірина.

пам'яті Петра Сказківа новини Івано-Франківська
“Петровичі”

Василь одружився, Ірина вийшла заміж – гурт поповнився новими музикантами і утворився повноцінний колектив, який назвали «Петровичі». «Так вийшло, що й мій чоловік Петро Петрович, і ми всі Петровичі, тож так і назвали. У нас були сопілка, цимбали, скрипка, бас-гітара, перкусія. Ми писали власну музику, нас знову запрошували на різноманітні фестивалі. Однак щоби мати стабільний дохід, ми все ще грали на весіллях», – розповідає Ірина.

У 2007-му «Петровичі» записали студійний альбом «Вітер з гір», який мав успіх серед слухачів.

Однак і цей колектив розпався, як то часто буває з музичними гуртами. «Тато дуже важко сприйняв наш розпад – то була його мрія, що ми будемо займатися музикою», – зізнається Ірина. Далі наймолодший із Сказківих Петро пішов своєю дорогою, взявши цимбали на плечі.

Не дарма названий на честь батька, Петро перейняв від тата не лише музичний талант, а й уміння педагога. Він мав свою майстерню в Будинку культури у Ворохті і навчав дітей. Сформував два гурти: «Джараб» і «Петрос». Останній був схожий на «Петровичів» – теж родинний. Одного дня «Петрос» прокинувся відомим завдяки телевізійному шоу і відкрив світові свого молодого наставника Петра Сказківа.

пам'яті Петра Сказківа новини Івано-Франківська
“Петрос”

«Ми познайомилися, коли в “Дзизі” я організовував етноклуб “Набутки”. Щовівторка ми збиралися і мали концерти, присвячені етнічній музиці – світовій, не тільки українській. Так ми познайомилися з Петром, пізніше привозили “Петровичів”. А потім покійний уже Марек Іващишин робив фестиваль “Флюгери Львова”, і ми з Петром організували приїзд гурту “Петрос”.

Всім дуже подобалося, як він виховував дітей: зазвичай після музичних шкіл діти не такі розкуті, а тут відчувалася легкість, живість, присутність, вони чули себе на сцені вільно – це заслуга педагога. “Петроси” грали в “Дзизі”, потім у дворі Ратуші на “Флюгерах Львова”. Це була “бомба”: діти валять так безкомпромісно, і з драйвом, і з наповненням, з енергією. Не просто виконують якийсь твір, а живуть цим і діляться своєю енергією», – згадує кінорежисер і музикант Остап Костюк.

пам'яті Петра Сказківа новини Івано-Франківська
“Петрос” на “Флюгерах Львова”
Своє вміння грати Петро Сказків передавав не зовсім у класичний спосіб, а так, як колись їм батько: на слух.

В одній телепрограмі він казав, що виконує мелодії гуцульського весілля, які тягнуться ще з ХVIII – XIX століть і передаються тільки усно. «Якщо записати і грати по нотах, то вже не то», – казав цимбаліст.

пам'яті Петра Сказківа новини Івано-Франківська
Вуличне музикування у Франківська

«Я жив у Франківську, цікавився молодіжними гуртами, познайомився з Василем Сказківим. Тоді з Петром. Вони грали на стометрівці. Взяли мене перший раз в гори. Петро завжди мав зі собою цимбали, Василь – сопілку, і вони грали. Я підстукував на якихось каструлях. Сказали, що в мене виходить. Почали вчити, пояснювати. Від них я взяв старт у музиці, трохи підучився, і ми вже втрьох грали на вулицях. Де би не з’являвся Петро, люди були в захваті», – розповідає друг цимбаліста Роман Мартищенко.

пам'яті Петра Сказківа новини Івано-Франківська
З братом Василем

«Коли я вчилася в Інституті мистецтв, ми організували у Франківську наш перший благодійний перформанс. Семеро художників виставили полотна на вулиці і малювали під гру музикантів. Я запросила Василя Сказківа, і тоді ж прийшли грати Роман і Петро. Пам’ятаю, Петро – юний, худий і з тими гігантськими цимбалами. Ми продали картини, зібрали гроші і віддали одній сім’ї через благодійний фонд. Відтоді ми почали дружити з музикантами, які завжди грали на стометрівці у Франківську. Вони ж виступили на захисті моєї дипломної роботи “Лабіринт”.

Петро ніколи не відмовлявся допомогти і безкоштовно погоджувався виступати. А після участі в шоу “Україна має талант” у нього сильний прорив пішов, але він не став ґоноровий від того. Почав ще більше отримувати запрошень на фестивалі. Українська діаспора в Канаді його запрошувала, навіть в Африку він їздив. У дитинстві вони в Києві Біллу Клінтону грали», – згадує подруга й учасниця гурту «Петровичі» художниця Олена Березянська.

пам'яті Петра Сказківа новини Івано-Франківська
На перкусії – Олена Березянська
Лояльний, неконфліктний, абсолютно позитивний, світлий, умів вислухати – таким згадують Петра Сказківа, додаючи, що він був мегаталантовитий мультиінструменталіст і цікавий композитор. Коли не грав, майстрував із дерева, малював або водив походи в гори.

«Я родом з Франківська. Щороку приїжджав з Харкова до родини. Одного року я вирішив зробити етнографічну експедицію: взяв камеру, диктофон – і пішли з товаришем по селах. Він каже: “Нам треба обов’язково заїхати у Ворохту, там є цимбаліст Петро Сказків”. Відразу потоваришували з музикантом, і за кілька тижнів я з ним вже пішов на Бребенескул (озеро на вершині). Відтоді щороку була традиція ходити в похід. Грали разом у горах. Вони до Харкова приїжджали на фестиваль. Планували влітку 2021 року зробити студійні записи. Петро був дуже відкритий, чесний, це багатьох притягувало. Він за вдачею був дуже м’який, ніколи не конфліктував.

А коли вів групу в гори, в ньому прокидався лідер – він преображався, бо відчував відповідальність. Все про гори знав, а тому казав, що кому робити, координував усіх, налаштовував. До нього прислухалися. Петро завжди брав найважчий наплічник, і той факт нас, чоловіків, дуже заряджав. Мене це завжди надихало і не дозволяло нити, що сил більше нема. Коли народилася перша дитина Петра – їй ще року не було, як Петро взяв маля в слінг і ми пішли на Перевал. Цей чоловік кожну хвилинку проживав на повну, ні від чого не ховався. Я мало знаю таких людей – найпотужніших, найтепліших. Як тільки літо, я мчав у гори і чекав, коли підемо в похід. Хотілося посидіти біля Петра, поспілкуватися, пограти. Неймовірний заряд йшов від нього – як від супербатарейки», – розповів актор Олег Каданов.

пам'яті Петра Сказківа новини Івано-Франківська
На скрипці – сестра Ірина, брат Василь на сопілці
Єдиний раз, коли Петро Сказків мимоволі змінив лінію поведінки, – дні, проведені на Революції Гідності.

Приїхав на Майдан ще на початку заворушень і жив у Києві до завершення тих подій. Щодня виходив грати на цимбалах, збираючи біля себе гурт людей. Переживши з товаришами страшні події, Петро зізнався, що Революція змінила його: «Коли я їхав сюди, я був дуже лояльною людиною, завжди говорив про те, що потрібно знаходити компроміси. Були якісь дискусії, то я говорив, що в кожного є своя думка, і я завжди шукав компроміси. Але те, що тут відбувається, просто не вкладається в голові. Революція зробила мене радикальнішим. Я зрозумів: якщо є люди, які йдуть до тебе з агресією, то їх більше нічого не зупинить, як та ж сама дія з твого боку» (з фільму про Петра).

У 2015-му Петро Сказків заграв на екранах усієї країни свою, повну експресії, композицію «Буревій».

«21 червня – рівнодення, у Львові “Свято музики”, – розповідає Остап Костюк. – Музиканти виходять і грають на вулицях. Петро приїжджав на запрошення  друзів, а я як режисер тоді знімав промоційне відео про “Свято музики” – отак і збереглися кадри, як він грає “Буревій” у Львові.

Я родом з Коломиї і часто їздив на Гуцульщину. А ще ми від етноклубу робили такі виїзди експедиційні, знімали фольклорні речі. Художники виїжджали. Це був такий вільний формат культурологічного і відпочинкового пленеру. Люди знайомилися з місцевою культурою. Це ми робили у Верховині поруч із Ворохтою. Петро приїжджав з братом і музикував. Тоді ми зрозуміли, який він цікавий інструменталіст. Він грав авторську музику. Традиційний репертуар він, звісно, знав, але найбільше цінувався його композиторський талант, власний погляд. Цимбали – інструмент народний, а Петро його використовував як універсальний, із сучасним звучанням».

З Олегом Кадановим та майбутньою дружинеою Олею

Івано-Франківськ завжди користав з нагоди запросити талановитого цимбаліста на музичні імпрези. Хлопець, який ще вчора грав на вулиці, нині зривав оплески у філармонії, театрі, музеї.

«Останній його виступ у Музеї мистецтв Прикарпаття був на молодіжному проєкті “Тиха вечірка“. Найбільше вражала його спорідненість з музичним інструментом, злиття з тими цимбалами. Він насправді йшов з ними в походи і, пам’ятаю, жартував, що Василю легше – в нього сопілка. Коли йому виділили для занять кімнату в Будинку культури у Ворохті, він там сам розмалював стіни гуцульськими орнаментами. І цимбали були розмальовані. Петро взагалі стильняга був: любив вдягнутися класно, підібрати модернове, гуцульське. Абсолютно творча людина», – ділиться спогадами працівниця музею художниця Юля Яворська.

Петро Сказків – людина тижня за версією “Репортера”

Була ще одна сфера, де Петро Сказків брав на себе роль лідера і ніс відповідальність – то було його батьківство. Друзі, які захоплювалися його талантом, не менш були зачудовані з того, яким уважним він був батьком.

«Точно не байдужим. Вони з донечкою Петрою проводили дуже багато часу. З дружиною Олею в них склалися напрочуд гармонійні стосунки. Пригадую, він грав у компанії, кожен думав про своє, а Оля сиділа і очей з нього не зводила. І вони всюди були разом», – каже Юля Яворська.

«В них така любов була, любов, – доповнює Олена Березянська. – Оля всюди його супроводжувала: на всі концерти, навіть коли вже дитинка була. Петрик грає на вулиці у Львові, а Оля з донечкою біля нього: тут погодує, тут поколише. В них неймовірна сім’я була. А ще Петро хоч їздив по цілому світі, але горам він був вірний. Завжди хотів мати у Ворохті свою хату, щоб вийти і на гори дивитися».

пам'яті Петра Сказківа новини Івано-Франківська
З дружиною Олею та дітьми – Петрою та Микиткою

«Якщо після концерту є можливість лишитися, повідпочивати, потусуватися, він – ніколи. Відіграв, цимбали на плечі – до сім’ї, до дітей. Був дуже хорошим батьком», – розповідає сестра Ірина Вурсуляк.

пам'яті Петра Сказківа новини Івано-Франківська
З донькою Петрою

«Пригадую, як ми одного разу поверталися з гір, довго чекали поїзд і Петро говорив, що у кожній грі є для нього якась таємниця, стихія, – провадить Остап Костюк. – Одна річ – коли композиція зібрана і все потрактовано, зафіксовано, а інша – коли музика ще лунає, коли вона не завершена, як розмова, яка ще не закінчена. Він казав, що наша перевага, наш секрет – в імпровізації. Ми раділи, що могли спілкуватися, бавитися, нам було не нудно грати разом, перебувати в пошуку і не зафіксовувати вердиктом закінчений твір. В тій імпровізації відбувався якийсь політ: коли не хочеться ставити крапку. Я досі думаю над цими словами – що музика має текучу природу. Безмірність. Вона цікава, коли ми граємо якісь твори як зразок і перебуваємо в спілкуванні. Як двоє подорожніх, які йдуть і мають пункт призначення – точку Б, але розмова не має крапки. І хоч точка Б стала неминуча, та розмова з Петром не закінчена».

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні