Так сталося, що цього тижня до ювілейного числа «Репортера» журналісти газети отримали завдання написати колонки. І зробит и це треба було не тоді, коли з’явиться натхнення чи коли збагнеш, про що ж писати у тій колонці. Видати її треба було не пізніше вівторка. Ось чому слово редактора «треба» прозвучало як вирок. Що ж, шановні читачі, познайомимося ближче, зрештою, нечасто випадає нагода просто написати, що думаєш.
Так сталося, що моя сім’я передплачувала «Репортер» ледь не з першого його номера. І тому, коли чотири з половиною роки тому з’явилася нагода спробувати себе в ролі журналіста, це було схоже на відчуття футболіста, котрого взяли до команди, за яку він вболівав з глибокого дитинства. Спроба вийшла вдалою, потрохи увійшов у ритм «від номера до номера». А «Репортер» тим часом теж виріс і змістом, і обсягом, з’явився в Інтернеті. З року в рік збільшується кількість читачів. Не змінилося лише одне – ми так само намагаємося робити найкращу газету Прикарпаття.
Хоч пишу на доволі різні теми, найближчою до серця є спортивна сторінка. Це знає вся жіноча половина редакції (звісно ж, далека від спорту), тому про важливу роль спорту в житті людини зі мною вже ніхто не сперечається. Це марна справа.
Знаєте, що найбільше лякає, коли спілкуєшся з тренерами? Ще 20 років тому вони зі шкільного класу могли спокійно набрати до себе в секцію 15-20 міцних і здорових дітей, майже готових спортсменів. Нині буде за щастя, якщо із 30 школярів знайдеться 5-10 дітей без особливих проблем зі здоров’ям. Колись ледь не в кожному дворі хлопці грали у футбол, «в лови», дівчата – в «резинки» чи «класики». Тепер більшість сидить за комп’ютером чи перед телевізором. Діти ростуть слабкими і хворобливими, а в трагічних випадках на уроках фізкультури батьки звинувачують виключно вчителів.
Насправді мало хто підозрює, наскільки нині в Україні важко бути спортсменом та ще й демонструвати високі результати. З наших тренерів щиро дивуються, коли на змаганнях за кордоном вони бігають з відрядними посвідками і просять поставити їм печатки. На Заході спортсмени давно так не звітуються. Адже усі протоколи з учасниками та їхніми результатами можна знайти в Інтернеті. Більшість наших спортсменів самі вибивають мізерне фінансування, самі шукають спонсорів, а коли приходить перемога, то навколо одразу ж виринає копиця чиновників і політиків, які, виявляється, ледь не з колиски допомагали тому спортсменові. Послухаєш такі розповіді, стає сумно. За всіх нас.
У заголовку цієї колонки – фраза з пісні «Led Zeppelin»: «The song remains the same». Робота журналіста дійсно як одна пісня – постійно спілкуватися з людьми, шукати інформацію та від номера до номера видавати її вже готовою «цукеркою» читачеві. І вона далеко не завжди є солодкою. Та ми любимо свою роботу. І свою газету. Що б там не казали, хочеться вірити, що своїми статтями ми допомагаємо людям – дізнатися більше, звернути увагу на свої проблеми, а може просто залишити згадку про себе.
Журналістика – це ремесло, а не мистецтво. Але все ж сподіваюся, що кожен новий номер газети «Репортер» для вас, читачі, є невеличким витвором мистецтва, і від нього світ стає трішки кращим.
