Минулого тижня Івано-Франківськ відвідав відомий британський нейрохірург Генрі Марш. Українці знають його переважно по книзі «Історії про життя, смерть і нейрохірургію», переклад якої вийшов у 2015 році. Крім того, доктор Марш уже 30 років співпрацює з українськими нейрохірургами.
До Франківська Генрі Марш приїхав на запрошення організації UMCA, в рамках проєкту MedMe. Він зустрівся зі студентами медуніверситету, говорив про покликання, моральний бік професії та медицину в Україні. Слухав і «Репортер». Далі – пряма мова доктора Марша.
Немає нічого важчого
Нейрохірургія – дуже груба й жорстка по відношенню до фантастичної делікатності й складності мозку. Навіть дуже маленький інструмент руйнує у мозку сотні клітин. Особливість нейрохірургії у тому, що мозок не зцілюється, на відміну від м’язів, шкіри чи печінки. Тому нейрохірургія є такою небезпечною, а наші результати – часто дуже невтішними у порівнянні з іншими видами хірургії.
Часто лікарям треба проаналізувати статистику і сказати пацієнтам, що тут уже не можна нічим допомогти, а не бути нечесними самими з собою і з батьками дитини. Хоч, з іншого боку, в медицині немає нічого важчого, ніж подивитися матері й батькові в очі та сказати «ваша дитина помре». Але інколи ми мусимо це говорити, бо треба бути чесними. Легше сказати «можливо, ще одна хіміотерапія допоможе врятуватися від раку». Рак – непосильна хвороба нашого часу. Важливе питання: коли зупинитися говорити «спробуйте ще один курс хіміотерапії».
Якщо ти працюєш з іншими добрими лікарями, більша ймовірність, що ти прийматимеш правильні рішення. Тому що багато рішень базуються не на добрих доказах, а на власній думці, виходячи з власного досвіду. Але ми часто схильні перебільшувати нашу впевненість у власній думці. Молодим я б образився, якби пацієнт сказав мені, що хоче почути думку ще й іншого спеціаліста. Але з віком я став більш впевненим у собі й тепер кажу: «так, чудова ідея».
У Британії та США ми зазвичай говоримо пацієнтам правду і вони хочуть чути цю правду, навіть якщо вона болюча. У нейрохірургії, звісно, є свої особливості, бо часто, коли пацієнт помирає, він перебуває у комі, тому ми розмовляємо з сім’єю.
Перше правило в таких випадках – сісти. Ніколи не треба стояти, особливо, якщо пацієнт лежить у ліжку. Тоді найкраще – присісти на ліжко пацієнта, можливо, навіть доторкнутися до нього, взяти за руку. І далі говорити якнайменше. Коли ви повідомляєте дійсно жахливі новини, часто інформація дуже вражаюча і проста. Пацієнт чи його сім’я будуть дуже пригнічені, можливо будуть плакати. У мене завжди є спокуса багато говорити, щоб заповнити цю прогалину в розмові, але правильнішим є сидіти спокійно і чекати, коли вони самі будуть готові ставити запитання.
Що зміниться в медицині Прикарпаття цього року і що з того пацієнтам
Усе впирається в довірливі стосунки між лікарем і пацієнтом. Це завжди проблема: як вести пацієнтів, чиї операції пройшли погано. Все починається в мить, коли ви вперше зустрічаєте пацієнта: треба здобути їхню довіру й підготувати їх і себе до можливості поганого результату. І важко втримати довірливі стосунки, коли все пройшло не дуже добре.
Про моральний вибір
Для пацієнта страшно думати, що твій лікар може робити помилки. Але ми їх робимо, лікар – не Бог, він може помилятися. І ми маємо жити з цими помилками і вчитися на них. Бувало, я відчував сором і вину. Я зрозумів, як легко зробити помилку.
Операція – це легко, якщо в тебе є необхідні навички, не важче, ніж інші професії. Важкими є інші речі, зокрема, приймати рішення, чи треба оперувати. В Англії ми три місяці вчимося як робити операцію, три роки – коли робити операцію, і 30 років – коли її не треба робити. Тому бути успішним лікарем, – це як ходити по натягненому канаті: треба знаходити баланс між багатьма протилежними думками.
Про українську медицину
Мій колишній колега з Києва був цілковитим продуктом радянського часу. Але я бачу зміни в ментальності молодих українців, тому, можливо, все зміниться, просто на ці зміни потрібен час. А старі професори-диктатори – мусите почекати, поки вони помруть (усміхається). Все вийде, якщо ви будете самокритичними і будете працювати у суспільстві, яке засудить вас, якщо ви будете робити щось не так. Як молоді лікарі ви маєте справлятися з цією хибною, збитковою системою. Це нелегко і така система не виправляється швидко. Найбільша сила, яку ви маєте, – це ваші колеги і друзі, які мають схожі погляди.
Я знайомий з Уляною Супрун – знаю, що вона у вас контроверсійна фігура. Тепер її погнали з уряду, але, думаю, зміни, які вона пропонувала, – добрі.
Один лікар в Україні, якого зловили на хабарі, сказав: я дуже гарний хірург, в Америці такі, як я, мають за роботу мільйон доларів, чому я не можу їх мати тут? Але проблема в Україні, що часто ці гроші передають «під столом», і пацієнт часто не має вибору. Просто люди не люблять платити податки, уряд не має багато грошей, державний устрій дуже недосконалий, і лікарям дійсно мало платять. І так легко спокуситися…
Біль долають разом. Як Ігор Дільний у Франківську зцілює побратимів фізично й морально (ФОТО)
В Україні система охорони здоров’я хаотична, тому що життя тут хаотичне. Але я б не приїжджав сюди, якби не любив цю країну. Тому не думайте, що я надто критикую, я люблю Україну. Але є ще багато проблем.
Авторка: Ольга Романська
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.