Люди

Останнє сумне Різдво. Як військові з Надвірнянщини колядували біля Гуляйполя

Google+PinterestLinkedInTumblr

Українські військовослужбовці під Гуляйполем, що у зоні бойових дій, цього року святкують Різдво 25 грудня. Вони мають кутю, узвар і грибну юшку. Хлопці написали власну колядку, щоб ходити віншувати одне одного. І вони, попри вибухи (які тепер загострилися через приїзд на російські позиції керівництва), усміхнено розповідають, як у дитинстві переодягалися в пастушків і ангеликів та колядували. Як і коли, і чи взагалі маємо право святкувати в тилу — Reporters. запитали у військовослужбовців

Різдво

Опришки і акордеон

Поблизу Гуляйполя — містечка на Запоріжжі, що лежить впритул до лінії фронту — у хатинці з піччю на дровах базуються українські військові. Поміж стосами документів й інтернет-модемом, хлопці показують синьо-жовтий прапор з намальованим маршрутом свого підрозділу: Надвірнянський район — Полтава — Суми — Харків — Запоріжжя (Гуляйполе). Більшість військовослужбовців — з Надвірнянщини, що в Карпатах. Вони, розселені в навколишніх одноповерхових хатинах, збираються тут у штабі, щоб зробити генеральну репетицію колядування. Як колись удома на Івано-Франківщині.

28-річний Назар Фігура із позивним «Маестро», дипломований диригент і професійний співак, каже, що кілька тижнів тому вони сіли за столом і «висунули пропозицію святкувати Різдво 25 грудня: за ці місяці ми встигли стати родиною, але у кожного свої традиції, що відрізняються. Обговорили, погодили». Так почали готуватися.

53-річний Василь «Матрос» Сенатович — організатор аматорського гурту «Опришки», створеного п’ять років тому удома, — до повномасштабного вторгнення був ресторатором. Однак наприкінці лютого він і ще четверо друзів з колективу пішли добровольцями на фронт:

Ми стараємося в цих умовах зберігати бойовий дух. Щоб бійці відчули Різдво. Хочемо жити, святкувати, бути з усім цивілізованим світом. Ми дякуємо їм за ту підтримку, яку маємо сьогодні.

Василь дістає шматок картону з текстом, написаним великими буквами, — кілька днів тому безсонної ночі він переробив на новий лад стару карпатську колядку, з якою його предки століттями сновигали горами, віншуючи одне одного.

На Різдво, кажуть, вирішили ходити одне до одного між підрозділами — «від хати до хати». У хлопців починається репетиція. За акордеоном усміхнений Степан «Панда» Жога. Він бере інструмент раз на рік — на Коляду. Цьогоріч дружина вислала йому акордеон на фронт. І мама, і жінка з підозрою ставляться до його захоплення, бо, як каже Степан, разом з колядою починаються «колєги, ровера» — традиційно збирається зі старими друзями й святкує на славу.

Різдво

Родом з Тернопільщини, «Маестро» порівнює, як відрізняються традиції його дитинства з карпатськими. Кутя схожа, але от у меню від дружини йому особливо подобається нелупка — картопля в мундирі, яку подають з грибами, вареними із перепаленим борошном:

Різдво, знаєте, не прив’язане до конкретного числа. Це передусім святковий настрій, маленькі традиції, яких можна дотримуватися і на фронті — наскільки це можливо. Це переживання, повʼязані з дитинством, спогадами про батьків, як святкували всі разом. У дитинстві на Святвечір у дім заносили дідуха — звичайну купу сіна. Раніше на підлогу не стелили килим, тому в дім можна було занести того багато. І тоді ми, малі, вилазили на дідуха, хотіли там спати. І цей запах — сіна, ялинки… Потім ми ходили колядувати. Сусіди, крім грошей, колядникам давали пиріжки з вишнями й консервовані грушки. Ідеш, мороз надворі, а ти стараєшся їсти ту грушку, яка ще тепла…

Тепер хлопці колядують тут — не тільки «Опришки», а всі, хто зібрався у штабі. Вони готують коляду авторську, а також «Нова радість стала», «Добрий вечір тобі, пане господарю», «Бог предвічний народився». Після закінчення колядки Василь «Матрос» Сенатович раптом хапає в одну руку автомат і голосно поздоровляє:

— З Різдвом Христовим, друзі, вас вітаєм!
Здоровʼя, щастя, радості бажаєм!
Щоб родилась пшениця запашна,
Щоб бартка, — військовослужбовець постукує по зброї, — завжди влучною була,
Косила добре москаля!

Трохи згодом хлопці курять надворі, під ґронами мерзлого винограду і гіллям ялини. Зізнаються, що настрій не надто й святковий, а їхні плани залежать тепер від ситуації он там — за кілька кілометрів на південь.

— Ми це Різдво святкуємо з принципу, — раптом каже хтось.

Хлопці погоджуються і, слухаючи вибухи вдалині, починають згадувати Різдво вдома — з дружинами, батьками і дітьми.

Зевс і Мессі

Кремезний командир підрозділу Руслан «Тор» за кермом машинини, в кількох місцях порешетеної, везе нас до військовослужбовця, молодого хлопця Івана «Мессі», який живе неподалік і, на думку командира, має особливі різдвяні традиції. Зустрічає Зевс — розгодований як телюк ЗСУ-шною їжею чотиримісячний золотистий ретривер. «Мессі» каже, що Зевс «народжений у вогні» — двоє песиків не вижили, а шістьох забрали хлопці.

Іван — з села Чорний Потік. Неподалік Космач — «бандерівська столиця», а також Печеніжин — місце народження опришка Олекси Довбуша.

Перш ніж сідати до столу, Іванів батько складав у одну посудину хліб, сіль, ладан, ягоди ялівцю, додавав туди з печі гарячі вуглини. Воно починало диміти, і той запах Іван може пригадати й досі. З цим господар тричі обходив хату, промовляючи «Отче наш» і «Богородице Діво». «Це від злих духів, — пояснює власні спогади Іван, — у нас так споконвіку заведено». І коли мама накривала стіл, батько заходив до хати й казав: «Христос рождається».

Мама готує 12 страв. Коли сходить перша зірка, сідаємо за вечерю. Всі моляться, і починається різдвяний цикл. На відміну від інших сіл, на Святвечір у нас колядують тільки своїм. До родичів несуть хліб, який називають «Василь». А хліб «Меланка» лишається вдома, — очевидно, назви заявляють наступні свята різдвяного циклу. — Всі ці хліби в гостях складають на купу. Коли вся моя родина збиралася у бабусі, була гора з десятка хлібин.

Під стіл клали сіно, яке перед святом Василія до сходу сонця мала спалити бабуся. Маленькі діти залазили туди й «квокали» — для того, щоб цілий рік велася худоба. А зранку люди йшли до церкви. Після того починався вертеп, який у Івана залишав двоякі враження, адже в той час, коли створюєш атмосферу іншим людям, міг би бути вдома й приймати гостей.

Різдво

Наш вертеп складався з пʼяти людей, які були пастушками і янголами. Я починав з ангела, бо він найменший, а потім став пастушком.

«Карʼєрний ріст», — сміються хлопці, гладячи Зевса. Іван каже, що його перша Коляда сталася в першому класі. Вони наколядували тоді у 2001 році 40 гривень. Співали «нецерковні», «свої» коляди, поширені у Чорному Потоці, — патріотичні. Іван називає упівську колядку «Сумний святий вечір в сорок шостім році». Її створили в часи, коли енкаведисти добивали місцеве карпатське населення:

Мого діда заслали в Сибір за те, що він співпрацював з упівцями. За це він відсидів 9 років і 262 дні.

Нам треба їхати далі. Насамкінець командир розказує, що в нього на Різдво голова сімʼї перший кутю пробує примовляючи: «Щоб віднині за рік дочекали наступного свята» і з ложки кутю підкидає . Під стіл ставлять оберемок сіна і закидують його цукерками. І коли кажуть: «Баба вас частує», діти забирають солодощі. А Роман «Лісник» говорить, що в них сіном, внесеним на Святвечір у дім, обвʼязують плодові дерева в саду.

Зевс ластиться до ніг. Навколо болото, зруйновані будівлі й дерева, небо цементно-сіре й зловісне, а земля чорна й понищена. І Роман промовляє:

Хочеться, щоб це було останнє Різдво, яке ми святкуємо не вдома. Щоб це було останнє сумне Різдво.

Махно і Бандера

Гуляйполе — батьківщина Нестора Махна, легендарного українського анархіста, чиєю головною цінністю була свобода, — сьогодні майже безлюдне і майже знищене. Памʼятник Махну не пошкоджено, але все навколо більше скидається на купи будівельного сміття. Біля обкладеного мішками з піском вцілілого памʼятника Шевченку — дві вирви від зенітно-ракетної системи С-300. Командир говорить, що покаже ще глибші лунки.

Різдво

Дорогою бачимо поодиноких місцевих, які збирають гілля, — очевидно, для опалення будинків. Ще недавно, попри все, люди продавали молоко і яйця. Руслан «Тор» Тимків згадує:

Коли ми зайшли на Харківщину, до нас звернувся один місцевий і каже: «Можливо, раніше в нас були якісь сумніви, але тепер сумнівів немає». Вони побачили істинне лице Росії.

Біля отієї найбільшої вирви — купа рудої глини, розкиданої на десятки метрів. Поряд хатинка, де замість вікон клейонка, а під стіною складені кольорові рами. На дверях напис: «Немає вдома нікого».

Роззираючись, Руслан все ж каже: Різдво цьогоріч обовʼязково треба святкувати:

Я б не хотів приїхати додому й побачити все зачиненим. Я не хочу бачити, як життя зупинилося. Бо тоді для чого це все? Для чого ми тоді воюємо? Люди мають жити.

Різдво

У тій бандерівській коляді, яку згадував «Мессі», мовиться про таке: у 1946-му діти питають маму, чому батько не сідає з ними до столу, а та відповідає, що він тепер у Сибіру. Далі такі слова:

Там не одна мати
За синами плаче.
Мала трьох соколів,
А тепер не баче.

Один — у Сибіру,
Другий — у в’язниці,
Третій мусить вечеряти
В лісі під ялицев.

Поможи нам, Боже,
Це все перебути,
Нашу неньку-Україну
З кайданів розкути.

У 2022-му українські воїни, «Опришки» з Надвірнянщини, співають так:

Ми проженемо московські воші.
Більше не здурять, гниди «хороші».
За біль страждання, за плач дитини
Всім супостатам не буде днини.

Читайте: Як у Криворівні колядували зі всім світом 25 грудня (ФОТО)

Донат
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Реклама партнерів:  

Comments are closed.