Будинок Ігоря Міліченка всередині схожий на галерею: картини, ікони, старі фото. В його родині переплелося все: зв’язки з Андреєм Шептицьким, з ОУН-УПА, навіть з номінантом на Нобелівську премію.
Читайте: У Крилосі показали «професії» давнього Галича (ФОТО)
Крім того, сім’я Міліченків по дідовій лінії (Ярослав Левицький) має власний герб. Батько Ярослава Юстим Левицький був одним із найбагатших людей Львова. Він мав свою юридичну компанію і хотів, щоб сини теж стали на юридичну стезю. Але склалося інакше: Ярослав став художником, а його брат-близнюк Богдан – композитором. Бабуся Ірина на початку 1930-х здобула вищу освіту, що колись було нечувано для жінок. Вступила до Львівського університету, пізніше очолила Львівську жіночу гімназію.
Батько бабусі Ірини Василь Матвієйко, священник УГКЦ, був добре знайомий з Андреєм Шептицьким. Митрополит навіть здійснив обряд хрещення для маленької Люби, матері Ігоря. А пізніше, з 1914 по 1917 рік вони разом відбували заслання в Сибірі. В камері Василь Матвієйко сидів разом із комуністом Григорієм Петровським, коли повернувся до України, жартував, що грав у шахи з головою раднаркому УРСР.
У 1940 році прадіда отця Василя з прабабусею Стефанією знову вивозять до Сибіру. Їх та ще близько 60 репресованих нагло викинули в лісі, де вони зробили землянки. Навіть у тих суворих умовах Василь Матвієйко не забував відправляти літургії. Але доля розпорядилася так, що він не повернувся із заслання. Ніхто навіть не знає, де він похований.
Повернулася лише його дружина. І коли її хоронили, то з Сибіру привезли трохи землі, поклали в хустину й закопали разом із тілом. Мовляв, щоб таким чином знайти упокій разом зі своїм чоловіком. Донині в родинній колекції Міліченків зберігається давня ікона Пресвятої Богородиці, з якою прадід відбував ув’язнення.
Ікона з «петлюрівсько-бандерівським знаком»
З донькою Василя Матвієйка Іриною та її чоловіком Ярославом Левицьким пов’язана цікава історія однієї ікони. Образ досі зберігається в родинній колекції Ігоря Міліченка.
У 1936 році Андрей Шептицький, який був дуже близький до родини Левицьких, запропонував художнику Ярославу Левицькому намалювати ікону святого Юрія. Її особливістю є не лише зображення святого Юрія, одягненого в національні синьо-жовті кольори, але й на щиті тризуба – герб князя Володимира та УНР 1917-1921 років.
Упродовж 1937-1946 років ця ікона висіла у приймальні митрополита в приміщенні митрополичих палат у Львові. У час гоніння греко-католицької церкви образ переховував священник Степан Рудь. Він працював у митрополичому ординаріаті, а відтак передав дружині Ярослава Левицького – Ірині.
Як розповідає Ігор Міліченко, зберігати образ з «петлюрівсько-бандерівським знаком» удома було на той час небезпечно, адже енкаведисти часто проводили обшуки. Тому, щоб уберегти ікону, Ірина Левицька цвяхом стерла зображення тризуба.
Одним із найкращих друзів Андрея Шептицького, за словами Ігоря Міліченка, був рідний брат ще одного його прадіда Олександра Юрика – Степан Юрик. Він був доктором богословських наук, ректором Львівської духовної семінарії в 1900-ті роки, деканом Золочівського деканату. Навчався в Інсбруку, Відні, правив у Ватикані. Нині у Золочівському соборі є його величезний портрет, як ікона. Небайдужі люди навіть поставили пам’ятник йому на кладовищі й завжди там прибирають.
Загалом у родоводі Ігоря Міліченка 132 священники, три митрополити, лауреат на Нобелівську премію Олег Горнікевич і всесвітньовідомий графік Мирон Левицький, деякі картини якого також зберігаються в будинку пана Ігоря.
На одному з родинних фото Ігоря Міліченка можна побачити і двоюрідного брата бабусі Ірини Мирона Матвієйка – керівника Служби безпеки ЗЧ ОУН-УПА, та його дружину Євгенію Кошулинську – особистого секретаря Степана Бандери.
Батька двічі засуджували до розстрілу
Якщо лінія матері тягнеться з аристократичних львівських родин, то батько мій Анатолій – простий хлопець з Волині, – розповідає Ігор Міліченко.
Його дід Володимир з прадідом на початку 1900-х поїхали за океан на роботу. Після чого почали активно господарювати. Коли совіти прийшли на Волинь – діда з бабою розстріляли, а батько пішов в УПА.
У 1944 році його тяжко поранили, у Львові зробили операцію й відвезли до слідчого ізолятора Лефортово в Москві. Там же засудили до розстрілу. Два роки Анатолій чекав вироку в одиночній камері. Відтак розстріл замінили на довічне ув’язнення без права переписки, – розповідає Ігор Міліченко.
Відтак батько потрапляє в Норильськ і стає одним із організаторів Норильського повстання. Після чого його вдруге судять до розстрілу. Але рятує смерть Сталіна. Вирок змінюють на 25 років без права повернення на Батьківщину. У 1956 році відпускають в Україну без права повернення в рідні місця. Тож він їде на будівництво електростанції в Добротвір, на Львівщині. Одружується.
Пізніше Анатолій з дружиною Любою народили трьох хлопців, які брали участь у ліквідації Чорнобильської трагедії. Але якщо Ігоря Міліченка вдалося врятувати внаслідок складної операції з пересадки кісткового мозку, то братів, на жаль, ні. Один із братів – відомий бурштинець, журналіст, автор книги «Бурштинове сяйво» Андрій Міліченко.
Ігор Міліченко довший час працював на Бурштинській ТЕС, головував у Бурштинській селищній раді, а нині – просто щасливий батько і дідусь, пише книгу про свій родовід і дуже мріє про мир в Україні.
Comments are closed.