Життя австралійця Ніка Вуйчича порушує межі можливого: не маючи рук та з однією маленькою ніжкою, він їздить на скейті і катається на дошці для серфінгу, одружився і має двох синів, вільно подорожує світом… У 10 років особливий австралійський хлопець намагався вчинити самогубство, бо почувався самотнім і не вірив у майбутнє, пише Українська правда.
Нині уже 33-річний чоловік збирає 100-тисячні стадіони і надихає тих, кому найважче. “Я приїхав до вас, щоб допомогти ще хоча б одній людині”, — каже Нік.
Глядачі слухають із захопленням. І справа не лише у чудовому почутті гумору чи артистизмі промовця. Тут інше: дивлячись на Ніка, кожен думає: “Якщо вже йому вдалося, то і я зможу!”
— Подаруйте людині інвалідного візка, але вона ще повинна мати мужність, щоб виїхати на ньому з дому, — каже українцям Нік.
— В Україні навіть ті, хто хоче вийти, не можуть цього зробити, бо немає пандусів, ліфтів, — заперечують одразу із зали.
— Чекайте, чекайте, — перебиває лектор. — Я хочу, щоб ви знали. Я був у країнах, де, коли людина народжується з фізичними обмеженнями, її ховають живцем. Я був у країнах, де ніколи не бачили інвалідного візка чи живого інваліда, бо таких дітей вбивали. Я бачив найгірше і найкраще.
Після цих слів у залі панує пауза — на кілька секунд довша, ніж зазвичай.
Нік Вуйчич пробув у Києві лише день, заїхавши перед виступом на Олімпійському стадіоні до Київського військового шпиталю і дитячої онкологічної лікарні. Але залишив нам багато думок, які варто переосмислити.
Багато хто гадає, що мені було легко, бо я народився в Австралії. А я скажу вам, що були часи, коли уряд моєї країни не допомагав інвалідам. Це було лише 24 роки тому.
Мене надихає бачити Україну, де людей із обмеженими можливостями показують на телебаченні. Я хочу надихнути вас, як країну, і надалі інтегрувати людей з особливими потребами. Прийде день, коли Україна буде стабільною, і буря мине.
Колись я сильно хотів руки і ноги. Чому? “Бо коли вони будуть, все буде нормально“, — думав я.
Чому? Бо всім іншим добре. Потім зрозумів, що це неправда. Навіть без рук і ніг я можу бути дивом для когось іншого. Є щось більше, ніж руки й ноги. Я шукаю радості та миру, мети. Руки та ноги не дадуть вам щастя. Треба знати, що важливіше: руки чи серце? Ноги чи душа?
Я переконав себе, що надії немає. “Нік, здавайся. Ти один, і завжди будеш одиноким. Роботи ніколи не буде. Щасливим теж не будеш!“. Коли мені було 10, я намагався вбити себе.
Уявіть, якщо б мені це вдалося? Я ніколи б не зустрів дружину, не побачив своїх синів, не став лектором. І сьогодні розумію: здатися неправильний вибір, бо не знаєш, що там за рогом, доки не повернеш. Треба рухатися вперед. Хоробро.
Хоробрість — це не тоді, коли не боїшся. Хоробрість — робити щось, навіть коли боїшся. Якщо знайшов те, за що можна вмирати — саме за це треба жити. Інакше для чого живеш: щоб існувати, бути добрим і померти.
І це все? Треба, щоб було більше. Важко вірити у те, чого не бачиш, доки не знайшов щось більше за себе.
Хотів бути промовцем, але водночас почав вчитися на бухгалтера. Держава не змогла мені сприяти — не знайшла того, хто допоміг би мені вчитися в університеті. Але тоді з’явилася недержавна неприбуткова організація, де австралійці допомагають австралійцям.
Я хочу, щоб українці допомагали українцям. І хочу бачити людей із обмеженими можливостями в університетах. В Україні дуже багато нужденних. Однак я бачу в цьому не проблему, а завдання.
Якось в океані мене занесло під хвилю, і друзі не могли мене бачити. Я крутився вгору й униз, а футболка налипла на обличчя. Я не тону, бо важу 36 кілограмів, і коли набираю у груди повітря — спливаю.
Проблема в тому, що цього разу повітря я забув. Тож обличчя накрите мокрою сорочкою, а я не можу дихати. Мене накрило ще однією хвилею, і я злякався.
Друзі шукали мене, кричали “Де Нік”? Я був унизу. Врешті вони мене знайшли. Коли тримаєшся за те, що знаєш, не панікуєш, і живеш сьогоднішнім — кожним днем і кожною секундою — переживеш усе. Якби я панікував і розкрив рота, я б втопився.
Це 57-ма країна, до якої я приїжджаю. І кожній людині, скрізь, потрібна надія та істина.
Істина в тому, що твоя цінність не визначається думкою інших людей. Іноді важко сподіватися і любити постійно. І Нік Вуйчич не прокидається щоранку зі 100%-вим позитивом. В житті потрібне щось більше, ніж просто позитив — мета, зміст, заради якого живемо.
На випадок дива у мене в шафі лежить пара кросівок (сміється, — ред.). Я бачив дива — речі, які не пояснює наука.
Коли я побачу Бога, я запитаю: можна тебе обійняти? Його я першого обійму руками.
Коли зустрічаєтесь із чимось, чого не очікували, намагайтеся заспокоїтись, скажіть сусіду, що відбувається — щоб ви не були самотні, та нагадайте собі, як останній раз долали перешкоди. І ви все ще тут.
Так само і країна. Сьогодні ви перед бар’єром. Але ж це не перший бар’єр перед Україною? І ви все ще тут. І далі будете тут.
Коли я був підлітком, спробував чистити собі зуби, і навчився. Я навіть поклав у книжкову шафу між книжками гребінець, рухав головою і так розчісувався.
Потім у мене з’явився особливий одяг, без застібки-блискавки. Тому я можу одягатися самостійно. Колись у мене була борода. Нині мене голить дружина та помічники. Але раніше, коли їх усіх не було, я плечем тримав електричну бритву і рухав обличчя поверхнею бритви.
Спілкувався з багатьма дітьми. Питаю у восьмирічного: ти відчуваєш стрес? – Ага, каже мені. Чому? – Бо такі складні домашні завдання, і брати й сестри набридають.
Питаю 13-річного. Теж стрес. Змучився, бо батьки зводять з глузду.
У 17-річних стрес, бо треба знайти дівчину і вже останній рік школи. Треба лишень потрапити до університету, і все стане добре.
Стало? Ні! Це справа вибору.
Я сподіваюся, що майбутнє покоління українців буде справжньою зміною, яка має відбутися. Покоління чесності і щедрості. Покоління, яке матиме настрій і вдячність, щоб досягати кращих успіхів.
Але коли успіх прийде, не покидайте країну — залишайтеся тут, скільки зможете. І допоможіть іншим українцям знайти свої мрії.
Я серб, мої батьки — біженці із Югославії. Я відвідував солдатів у госпіталях і в Сербії, і в Хорватії. Будь-якому пораненому солдату я дам таку ж пораду, як і всім іншим: не здавайтеся, живіть одним днем і мрійте по-великому.
Май віру і будуй на тому, що маєш. Не можна будувати на мріях та бажаннях. Але побач те, що є, і будь вдячним за це. І намагайся бути другом комусь іншому. Це далека дорога зцілення, але не лише для людей із фізичними обмеженнями, — зціляти треба інвалідність серця і розуму.
Коли мій трирічний син плаче, я не можу його обійняти. Але він підходить і сам обіймає мене.
Я відвідав госпіталь для поранених солдатів у Києві. Для мене це був чудовий час. Потім ми поїхали до лікарні, де діти з онкологією. І я відчув смирення, вдячність за життя, яке маю щодня. За посмішку на обличчях дітей, щоб вони на хвилинку забули про свій біль і знали, що це не кінець. Я розповів їм про свого батька: йому, з панкреатичним раком 4 стадії, лікарі сказали, що залишилося 2 місяці життя. Це було 7 місяців тому.
Коли дивишся в очі людини, знаєш, чи це повноцінна, досконала людина.
Знаєте, хто змінить Україну? Ті, хто зрозуміє: не можна змінити країну, поки не зміниш місто. А місто — доки не зміниш сім’ю чи школу. Чи можеш змінити на краще свою школу? Ти не знаєш, кого там ображають.
Кожного тижня я отримую 100 запрошень. Є папка, нині там 35 тисяч запрошень. І я приїхав в Україну. Я вас люблю і хочу у вас вірити, але щось відбудеться, лише коли ви повірите у себе. Хочу, щоб ви мріяли про велике і ніколи не здавалися. Ми точно знаємо, що просто ніч прийшла. Але буде ранок, і сонце підніметься.
Тетяна Ушиніна, УП. Життя
Comments are closed.